Олімпійська чемпіонка зі стрибків у висотку Ярослава Магучіх дала ексклюзивне інтерв’ю ведучій "Ми-Україна" Юлії Галушці. Поговорили про побиття світового рекорду, реакцію ЗМІ на її слова про війну та донат призових на патронатну службу АЗОВ.

Спортивні досягнення олімпійської чемпіонки зі стрибків у висоту

Наразі у Ярослави Магучіх є вже всі можливі на цей момент рекорди. Але, напевно, основне за останній час – це Олімпійське золото і світовий рекорд стрибків у висоту 2.10.

- В вашому серці що важливіше?

Це завжди складний вибір, коли це вже були дві основні цілі на мою спортивну кар'єру. Це світовий рекорд і Олімпійське золото. Але я завжди кажу, що зараз я вже думаю, що Олімпійські нагороди важливіші, тому що ти залишаєшся Олімпійським чемпіоном назавжди. А світовий рекорд, звичайно, хтось поб'є його, я думаю, через 30 років колись та поб'є. Тому Олімпійська нагорода, напевно, важливіша. Але я не можу сказати, що і рекорд не важливий.

Тому що коли я його стрибнула, я вписала в ім'я України в історію світової легкої атлетики. Тобто прозвучала тепер на кожних змаганнях. Перед кожними змаганнями є старт-ліст з дівчат.

І на початку завжди будуть писати, що світовий рекорд належить Ярославі Магучих з України. Навіть якщо я не буду брати участь. Тому це теж приємно.

- Попередній світовий рекорд у вас 2.10, попередній був 2.09. Тепер постадійно стрибала. Це бугарська легкоатлетка. Він тримався з 1987 року. 

Так, 37 років. Це був один з таких рекордів, які прогнозували, що його не поб'ють. Тому що він довго тримався і на цьому всі можливості людства були вичерпані. Тобто він такий стояв, але ми змогли з моєю тренеркою, тренерами. Але це такий був довгий шлях до цього. Не тільки фізичний, а і психологічний. Тому що до цього треба бути готовим стрибати на таку висоту. Але ми це зробили і зараз у нас є рекорд.

- Чому ви кажете не тільки про фізичну підготовку, а й про психологічну?

Так, звичайно, я кажу про психологічну підготовку, тому що це один з аспектів спорту професійного. Ти можеш бути готовим фізично, все круто, ти підготувався, ти війшов на пік своєї форми. Але коли ти приїжджаєш на змагання, ти не справляєшся саме психологічно з хвилюваннями. Або з тим, що багато людей прийшло подивитися, тому що стадіони завжди заповнені на чемпіонатах світу, олімпійських іграх.

І тут ти вже повинен бути готовий показувати результат на самих змаганнях, не тільки в тренуванні. І взагалі в висоті кожен сантиметр важливий. Коли я стрибнула ще три роки тому 2.06, це був мій особистий рекорд у приміщеннях, які мені казали, що навсього-навсього 4 сантиметри до рекорду, це так мало, треба стрибати. Але ось цей кожен сантиметр, ти просто витрачаєш дуже багато часу, щоб напрацювати свій стрибок, напрацювати техніку розбігу. І, наприклад, цього року ми змінили мій розбіг два рази за цей рік. Тобто ось я багато років стрибала, в мене був один розбіг. І тут ми вирішили щось змінити, тому що бачимо, є над чим працювати. Це завжди круто, коли ти хочеш досконалюватися і ти шукаєш якісь моменти, аспекти, де це треба зробити. І ось, наприклад, взимку ми змінили.

Якщо казати технічно, то перші два кроки в мене були більш стрибкові. Ви говорите про цей момент, коли ви підбігаєте до планки і ви змінили саму техніку виконання ось цього маневру. Спочатку розбігу, коли я стою на своєму розбігу, і в мене були перші кроки два стрибкові. Тобто я себе так розштовхувала, можна так сказати, і потім починала бігти. Взимку ми вирішили, що я витрачаю на це дуже багато енергії, і мене не вистачає сил, щоб літати високо. І ми вирішили, що я буду починати бігти.

Але, звичайно, після стількох років, п'ять років точно стрибати в одній техніці і щось змінювати в розбігу, це ж психологічно для мозку, щоб нейронні зв'язки всі синхронізувалися, як то кажуть, і щоб отримали результат. Але отримали, і, в принципі, зимовий сезон я почала дуже гарно. Було 2 метри 4 сантиметри я стрибнула на відкритті гри в Токіо.

Тому що стало питання, що треба так, щоб було і тепло, але коли було жарко, тобто на вулиці, щоб в ковдрі було тепло, але не жарко. І з'явилася оця думка. Це Сергій Петрович, мій другий тренер, придумав про цю ковдру. І я так лежу, і мені так комфортно, м'язи в теплі. Іноді, звичайно, я встаю, пробігаюся, коли вже занадто холодно. І шкарпетки – це ще один такий нюанс. Тому що, коли ти в шиповках, дуже часто, коли спекотно, а шиповки, вони дуже фіксують ногу. І влітку особливо дуже жарко.

І я змінюю, щоб нога всередині не юзалась вліво, вправо, або вперед-назад. Але ось так в мене є, тільки якщо я дуже нервуюся, я ще роблю ось так. Я ось так заскоковуюся.

- Ось так. Ви хвилюєтесь?

Так, це я хвилююся. Я відчуваю, що я сильно хвилююся. І мені треба якось заспокоїтися. Я роблю ось так, і мене це відволікає.

- А ось цей момент, коли ви лягли, бо ще Ярослава Магучих спала. Це ви просто очі закриваєте? Чи вам вдається провалитися?

Ні, це я просто очі закриваю. Тому що провалитися на змаганнях – це не вийде. Сон не вийде. Тому що все одно емоції тебе переповнюють. Це й адреналін. Але щоб трішечки відпочити, і нервова система налаштувалася на наступний стрибок, я закриваю очі, і мені так легше.

- А ви зараз вже відпочили? Після Олімпіади ще було у вас троє змагань.

Так, нарешті трішки вдалося. Після фіналу сезону, фіналу "Діамантової ліги". Звичайно, було складно, тому що у більшості спортсменів після Олімпійської ігри – це головний старт сезону, і це останній старт сезону, і більше немає в них змагань.

У нас ще були три змагання, і це було складно емоційно, тому що ти начебто всі емоції залишила вже в секторі, там, з журналістами, тому що дуже багато запитів було, дуже багато часу я розмовляла, і все, і ще три старти. І я вже до відпочинку – так, ще три старти. Потім залишився один старт, ще один старт, ура! І завершився сезон, і так я поїхала відпочити, а зараз я повернулася в Україну, і теж начебто я нічого не планувала, в мене не було якихось глобальних планів, але до середини жовтня в мене все розписано.

- Ваш успіх, на Вашу думку, це результат супроздібностей? Чи супроздібності не важать нічого без характеру?

Ось, супроздібності не важать нічого без характеру і без праці. Я завжди кажу, що можна ставити собі мрії, цілі, але до них обов'язково треба йти і працювати заради них, а не просто так поставити собі якусь ціль і якось воно само потече і піде. Тобто треба працювати і, звичайно, ти можеш бути талоновитим, а якщо ти не будеш працювати, цей талант просто він залишиться талантом і більше нічого не буде, ніяких результатів.

Про донат на патронатну службу АЗОВу 

Після Олімпіади Ярослава Магучіх задонатила  500 тисяч на на важкопоранних азовців, на тваринний фонд UA Animals і мільйон Лачину.

- Як ви обирали кого? Лачин, тому що з Дніпра? Чи тому, що ви знали якусь конкретну програму, на яку хочете задонатити?

Ні, насправді так, це було спочатку складне питання, тому що я знала, що я хочу, одразу знала, що я хочу частину коштів, тобто частина піде моїй команді, тому що це все ж таки плідна праця, а інші гроші підуть на благодійність. 

Тобто я знала завжди, але якщо з UA Animals я знала, що вони допомагають, я знала притулки і у Дніпрі, то з іншим було складніше знайти, і звичайно так, 500 тисяч я перевела в патронатну службу Азов, ще 500 тисяч в госпіталі, і ось мільйон було Ігорю Лачену, тому що я з ним познайомилася минулого року особисто, і в нас є спільні знайомі, і я знала, що буде такий проєкт, в принципі, вони будуть робити збір, тому що ще після Олімпіади я відправляла їм сумку зі своїм розписом, тобто якийсь сувенір, і я думала, а чому?

Ось якраз ці гроші, я знаю, що вони підуть саме на автівки, я знаю, куди вони підуть, і я написала одразу, що я хочу допомогти зі своїх призовів, кошти підуть вам, і, звичайно, вони були дуже щасливі, одразу, добре, і вони мені сказали, коли це буде, щоб я знала, підготувалася, і ось так вийшло.

- Тобто ви знаєте, кому пішли автівки, куплені на ваші гроші?

Так, мені потім передавали, але це був такий мої перші, скажімо, публічні донати, тому що вже, що зараз це наша така кожнодневна рутина, тому що треба все ж таки.