Зеленський дав Лукашенку тиждень. До 26 червня Мінськ має демонтувати чотири російські ретранслятори в Гомельській і Брестській областях – ту техніку, що допомагає російським та іранським дронам точніше виходити на цілі в Житомирській, Рівненській, Волинській областях. Зняти і показати, що знято. Не зробить сам – зробить Україна.
На перший погляд це звучить як чергова гучна заява. Але цікаве тут не в гучності, а в тому, як саме сформульована вимога. Зеленський окремо пояснив механіку: публічна заява ніколи не буває першим кроком. Спершу – непублічні сигнали через розвідку й військових: закінчуйте допомагати росіянам. І лише коли реакції немає – відкрите попередження. Ультиматум, отже, не емоція й не імпровізація, а остання сходинка довгої тихої роботи, яка не дала результату.
Ще одна деталь, на якій президент наголосив окремо. Лукашенко перед тим вибачився – в інтервʼю арабському телеканалу. Відповідь Києва: вибачення можна залишити при собі, бо деескалація вимірюється не словами, а демонтованим обладнанням, яке можна перевірити. «Вибачаюсь» не працює з першого дня війни. По суті, це універсальна формула: жодних оцінок, лише дія, яку видно.
Питання, чому ця вимога взагалі чогось варта. Бо погроза має рівно стільки ваги, скільки за нею стоїть спроможності. А зі спроможністю цього тижня все наочно. 22 червня Повітряні сили вдарили крилатими ракетами по Воронезькому заводу напівпровідникових приладів «Сборка» – він робить електронні компоненти для «Іскандерів», Х-101 і «Панцирів» та давно під санкціями США і ЄС (засіб ураження Генштаб назвав обережно – «крилаті ракети повітряного базування»; гучнішу версію про Storm Shadow подають лише моніторинги, без підтвердження). Це не поодинокий епізод, а частина системної роботи по російському ВПК і нафтопереробці: за кілька днів до того зупинився московський НПЗ. За даними Міноборони, від початку року українські дрони уразили понад 800 тисяч цілей і дають понад 90% усіх втрат окупантів. Командувач Сил безпілотних систем Роберт Бровді казав і про 500 визначених цілей на території Білорусі.
Тут і прихована суть фрази, яку має сенс запамʼятати: бюрократичну заборону можна обійти, згорілий резервуар – ні. Вимога зняти ретранслятори не висить у повітрі, бо за нею стоїть доведена здатність дотягнутися до цілі.
Білорусь любить повторювати, що вона ні до чого. Київ відповідає на це не оцінками, а фактами. Чотири відомі ретранслятори на прикордонних вишках координують удари «шахедів». Паливо: за словами Зеленського, лише за січень–травень постачання бензину з Білорусі в Росію зросло в 13 разів, дизеля – втричі. Того ж дня Обʼєднаний перехідний кабінет Білорусі (команда Тихановської) через Павла Латушка передав МЗС України 30-сторінкову доповідь з ознаками мілітаризації Мінська. Тут чесно: це оцінка опозиції – зацікавленої сторони, а не висновок розвідки чи НАТО. Її цінність у тому, що вона збігається з тим, що фіксує Київ. Але читати її треба саме так – як експертну оцінку опозиції.
Те, що відрізняє цей епізод від звичайної двосторонньої перепалки: Україна тут не сама. Речниця Єврокомісії Анітта Хіппер, коментуючи вимогу Зеленського, нагадала, що Білорусь і далі сприяє російській агресії, і прямо сказала, що Україна має право захищатися. Це більше, ніж дипломатична ввічливість: право на самооборону перестає бути лише тезою Києва і стає зафіксованою позицією Брюсселя. А трохи північніше німецька 45-та танкова бригада – «Литовська» – навчається в Пабраде, за 20 кілометрів від білоруського кордону. До кінця 2027 року це має бути постійна бригада приблизно на 5 тисяч військових, перша така німецька частина за кордоном від часів Другої світової. Не ротація, а структура.
А що Москва? Москва відповіла словами. Пєсков назвав вимогу «абсолютно агресивною загрозою», «втручанням у внутрішні справи» та «посяганням на суверенітет» Білорусі й повідомив, що Путін найближчим часом звʼяжеться з Лукашенком. І ось тут найвиразніше. З одного боку – конкретна, перевірювана вимога: зніміть обладнання й покажіть. З іншого – апеляція до «суверенітету» від держави, яка не поважає жодного чужого кордону. Коли на предметну безпекову вимогу відповідають абстрактними принципами, це зазвичай означає одне: предметної відповіді немає. Розмову переводять у площину слів, бо в площині дій відповісти нічим.
Чим глибше Москва втягує Мінськ, тим більше уваги й ресурсу Білорусь відтягує на північний фланг НАТО – і тим менш керованою стає ситуація для самого Лукашенка. Для України висновок предметний: на цьому напрямі вона більше не наздоганяє події, а задає їм темп – підкріплюючи слова дією й маючи за спиною не лише власну позицію, а й зафіксоване право на самооборону. Білорусь у цій конструкції повільно перетворюється з активу Кремля на його тягар. А головний критерій лишається тим, що його назвав Київ: не що сказано, а що знято.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
