В останні тижні українське суспільство шоковане та збурене інформацією про те, на що під час війни витрачаються гроші в державі – причому як на місцевому, так і загальнонаціональному рівні. Ремонт доріг (капітальний), будівництво розв’язок та мостів, ремонт стадіонів та бібліотек, закупівля барабанів та кухонного приладдя у бомбосховища, послуги з прибирання непрацюючих терміналів аеропорту "Бориспіль", закупівля шкільних автобусів, добудова Національного музею Голодомору-геноциду, декомунізація радянського монументу "Батьківщина-мати" (заміна символіки срср на український тризуб) та, як вишенька на торті, виробництво розважальних серіалів. Ціна питання – кілька мільярдів гривень. І це тільки верхівка айсбергу, те, що журналісти та громадські активісти знайшли за допомогою поверхового аналізу відкритих реєстрів/тендерів. Ґрунтовний ж аудит, скоріш за все, виявить витрати на десятки мільярдів. Але вже доларів або євро. Які підуть на що завгодно, але не оборону. Що у цій ситуації відчувають наші воїни та волонтери – годі й уявити…

Маніпуляції з пріоритетами

Кажуть, що під час Другої світової війни прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль категорично відмовився скоротити витрати на культуру заради оборони. "А за що ми тоді воюємо?" – начебто запитав Черчилль. Чому начебто – бо видатному британцю приписують дуже багато того, чого він не говорив насправді. Для прикладу, особисто я у трьох ґрунтовних біографіях Черчилля такої фрази чи опису ситуації не зустрічав. Однак абсолютно переконаний, що щось подібне він з легкістю міг би сказати. Оскільки це – у його стилі.

Цей приклад люблять наводити ті, хто не бачить нічого дивного чи поганого у тому, на що витрачаються гроші під час війни. І з ними, в принципі, можна погодитися, адже війна не відміняє безлічі інших проблемних питань, які потребують вирішення.

Але є один нюанс – що повинно бути у пріоритеті? І з цим, судячи з усього, у нас колосальні проблеми. Для порівняння, я не знайшов інформації, що у Великій Британії під час війни виділяли гроші на розважальні фільми. А от на якісну пропаганду і контрпропаганду – виділяли. І багато. Чого зараз – на жаль – не робиться. Те ж саме стосується й інших питань – на обладнання бомбосховищ нормальними туалетами кошти виділяли (цьому питанню приділяла увагу навіть дружина Черчилля), але барабани ніхто туди не закуповував.

А щодо культури… Музей Голодомору-геноциду – вкрай важлива справа, ніхто не сперечається, але більше ніж півмільярда на його добудову зараз – особливо на фоні хронічного недофінансування вітчизняної науки та освіти (зокрема, відсутності коштів на друк шкільних підручників) – нонсенс, який межує з профнепридатністю. Тих, хто за це рішення голосував і активно його відстоював після обґрунтованої критики. А згадки про Черчилля й інших видатних людей, які були у подібних ситуаціях, до яких вдаються апологети неадекватних витрат – вкрай примітивна маніпуляція.

По факту ж виходить, що на другий рік повномасштабної війни у нас просто відсутня система пріоритетів на всіх рівнях – від центрального до місцевого. І чиновники живуть та працюють так, начебто війна вже виграна, росія розгромлена і платить репарації, а грошей стільки, що їх немає куди дівати. А в реальності українці з ранку до ночі збирають гроші на дрони та спорядження для ЗСУ, часто віддаючи останню копійку.

Перетягування канату

Найгірше, що після того, як громадськість дізналася про дивні закупівлі, розпочалося те, що ми масово бачили до початку широкомасштабної війни. А саме – перекладання відповідальності та взаємні звинувачення. Першість тут належить представникам центральної влади, які фактично звинуватили місцеве самоврядування у тому, що воно неправильно витрачає кошти. І буде за це – можливо – покарано. Як у вигляді громадського осуду, так і відповідних кримінальних розслідувань, а у перспективі – серйозних адміністративно-політичних змін.

Щодо останнього – все просто. Є ідея "забрати" гроші у місцевих бюджетів (зараз податок на доходи фізичних осіб ділиться наступним чином: 60% громаді, 20% області, 20% держбюджету). Пропонують або забрати ПДФО з усіх військових до державного бюджету, або ж зменшити відсоток надходження до місцевого бюджету вдвічі – до 30%. Обидві ідеї не просто погані, а дуже погані, адже прямо суперечать нашим зобов’язанням щодо інтеграції до ЄС у частині децентралізації. Тож про них краще взагалі не згадувати. Тим більше, що подібна позиція представників центральної влади – відверто фарисейська. Оскільки найбільше коштів на "дивні" закупівлі витрачають якраз міністерства або районні/обласні державні адміністрації, а не місцеве самоврядування.

Тому якщо хочете щось змінити, для початку подивіться у дзеркало. І визначитеся, врешті-решт, з пріоритетами. Бо на рахунках різних міністерств та відомств на сьогодні знаходяться сотні мільйонів, які просто лежать "мертвим вантажем". А могли бути витрачені на закупівлю, наприклад, дронів.

Як виправити ситуацію?

По-перше, треба раз та назавжди визначитися з пріоритетами, передусім виходячи з того, що війна, на жаль, буде тривати ще довго. Тому підтримка ЗСУ та оборона в цілому – це те, що повинно бути у фокусі уваги всіх без винятку органів влади. Отже, перевага повинна надаватися тим проектам та програмам, які або мають безпосереднє відношення до оборони країни, або максимально наближені до неї (наприклад, ремонт доріг та мостів або наукові розробки у сфері оборони і повоєнної відбудови країни мають стратегічне значення, тому їх слід підтримувати). А далі вже можна говорити про вирішення інших питань, більш "приземлених".

По-друге, владі необхідно відверто поговорити з громадськістю. З одного боку, визнати помилки та всі недоопрацювання, притягнути до відповідальності тих, хто зловживав службовим становищем та займався корупцією під час укладання договорів/тендерів. З іншого боку, аргументовано та відверто пояснити, чому реалізація деяких проектів – не на часі.

Наприклад, таких як будівництво стадіонів, дитячих майданчиків або тротуарів з красивою плиткою. І після допомоги ЗСУ пріоритетом повинні бути питання підвищення енергоефективності житлового фонду, ремонт різноманітних мереж, забезпечення шкіл та дитячих садочків, а також підтримка ветеранів.

І, нарешті, по-третє, слід вже зараз терміново розробити механізми, які дозволять обґрунтовано та швидко, без бюрократичних перепон та зайвих перевірок, витрачати кошти на нагальні проблеми національної безпеки та оборони. Перш за все – органам місцевого самоврядування. Наприклад, офіційно дозволивши територіальним громадам витрачати певний відсоток військового ПДФО на потреби ЗСУ. До речі, багато хто вже давно так робить, але потім має проблеми з Кабінетом міністрів та різноманітними контролюючими органами, бо витрачають гроші "не туди" і "не так"! І взагалі, "займаються піаром…".

Тож шановні урядовці, визначитеся, будь ласка, з пріоритетами, критеріями та механізмами. А не менш шановні парламентарі – допоможіть їм швидко прийняти необхідні рішення. Через відповідні запити, звернення та, якщо потрібно, голосування у Верховній Раді. Бо внутрішні чвари – це те, що нам точно не потрібно. Але на що дуже сподівається росія…

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку