Легко бути українцем, якщо твоя мама – зі Львова, а тато – з Полтави. Якщо мова твоїх колискових – українська, а вдома висить Кобзар у рушниках.
Коли ти з дитинства не блукаєш між ідентичностями і чітко розумієш, де твоє місце у країні.
А в нас у Криму все було навпаки. Мало хто з наших батьків народився на півострові. Ми були поколінням переселенців. До того ж “золота доба” Криму припала на радянські 70-80-і роки. За умов залізної завіси й планової економіки півострів був найпривабливішим радянським курортом. Саме це й рокувало його після 1991-го на десятиліття ностальгії. Ця ностальгія була скрізь. Причинно-наслідкові зв’язки – порушені. Крах радянської системи мої земляки сприймали не як закономірний наслідок поразки у “холодній війні”, не як результат неефективності соціалістичної економіки, що не витримала конкуренції. Замість цього багато хто волів вважати, що головна причина всіх нещасть – це незалежна Україна, яка приштрикнула Крим тризубом до соціального дна.
Справа була не в мові повсякденного спілкування. Значно більша проблема крилася в тому, що півострів і далі жив у минулому. Горнувся до минувщини. Канонізував радянське. Віднайти себе за таких умов було складно. Та дехто все одно намагався вибудовувати простір спільних сенсів. Тих, що могли б з’єднати півострів з українським материком.
А потім стався Майдан. І це була історія про цінності. Про те, що особистий вибір важливіший, ніж “кров та ґрунт”. І що українська нація вже не обмежена етнічними категоріями.
Для мене Майдан був також історією про те, як український потяг намагається вирватися з пострадянського депо. І наш Крим мав бути одним із вагонів цього поїзда. У якому, може, час від часу хтось і зривав би стоп-кран, та в підсумку він би разом з іншими вагонами прямував до “західного” депо.
Та потім прийшла росія, відчепила мій рідний вагон і причепила до свого поїзда, що прямує навіть не на схід, а – в минуле. Саме в те минуле, що має не більше перспектив, ніж вітрильний корабель. Тобто – жодних.
Кримчан від мешканців Донецька та Луганська відрізняє те, що нас гнали з дому політичні причини. В нас не вибухали снаряди, ми не тікали від війни. Коли ми зустрічаємо земляків у будь-яких регіонах країни, то наперед знаємо, що ми – однодумці. Проросійському кримчанину не місце в Україні. Наша прописка стала маркером ідентичності.
Зла іронія. Анексія мого дому стала дефібриляцією для країни. Їй довелося виборсуватися з пострадянської коми. Окупація півострова позбавила нас малої батьківщини, та подарувала велику. Ту, в якій важливі не “кров” і не “ґрунт”, не закінчення прізвищ і не мова колискових. Українцем можна не лише народитися, але й стати.
А ще тепер я напевно знаю: майбутнє не має бути заручником минулого. Мені знадобилося тридцять років, щоб у цьому пересвідчитися. Досить пізнє прозріння, треба зазначити.
Утім, краще пізно, ніж ніколи.
Павло Казарін, журналіст, військовослужбовець
