Повідомлення про те, що США й Німеччина одночасно вирішили доправити в Україну сучасні танки, викликало безліч міркувань про те,чи зможуть 14 або навіть 31 сучасна машина змінити ситуацію на фронті. На мою думку, однак, цю подію потрібно тлумачити зовсім інакше.
Західні країни майже рік утримувалися від спрямування в Україну озброєння такого типу. І те, що відбулося, є передусім ознакою того, що всі колишні табу впали. Наступними будуть літаки й ракети більшої дальності, повне під'єднання української армії до космічних розвідданих і суттєва її "цифровізація". Та й до перших 45 танків приєднаються сотні інших, і дуже скоро. По суті, війна з НАТО, про яку мріяли кремлівські керівники, стає суворою реальністю.
Такі війни, зауважу, уже вели впродовж ХХ століття, коли суперники обирали якусь точку своїх "життєвих" (насправді – із пальця висмоктаних) інтересів і скеровували туди війська нібито (або не зовсім нібито) для допомоги одній зі сторін у громадянській війні. В обох класичних прикладах такої боротьби – в'єтнамській 1960-х – 1970-х і афганській 1980-х років – країна, яка вводила свої війська, начисто програвала "аборигенам", яких підтримав її суперник із головного геополітичного протистояння.
Звісно, нинішніх кремлівських керівників це нічого не навчило – та їхні противники всі необхідні уроки засвоїли. В особі ЗСУ й народу України вони здобули рішучих та безкомпромісних комбатантів, яких потрібно лише зуміти підтримати, а перемогу рано чи пізно вони здобудуть. Ми пам'ятаємо, які наслідки мали для США поразка у В'єтнамі і для СРСР – поразка в Афганістані; тому Америка і Європа опинилися у вкрай вигідному становищі, здобувши можливість перемолоти фіктивну російську військову міць чужими руками. Це, зауважу, було улюбленою стратегією США у Першій та Другій світовій війнах – стратегією, що довела свою безпрецедентну ефективність.
Керівництво рф, не прорахувавши наслідків 24 лютого, зробило непростиму – але виправну – помилку: українська влада в перші місяці війни була готова до перемовин, та й Захід справді боявся зайвої конфронтації. Зараз ситуація змінилася, і можна як завгодно довго розмірковувати про переведений майже на 12.00 "ядерний годинник" – але страх перед росією зник. Кожен новий місяць і кожен новий тиждень російської авантюри є навіть більшою помилкою, ніж день її початку: тому що тоді від війни можна було щось виграти, а зараз – ні.
Нинішня ситуація хоча й схожа на в'єтнамську та афганську, насправді дуже від них відрізняється. Тоді йшлося про чужі народи, долі яких агресорів не стосувалися. Зараз ставки піднесли до небес розповідями про близькість росіян і українців та "об'єднання російського народу", не кажучи про гротескне прийняття окупованих територій до складу російської федерації. Сьогодні війну можна або справді переламати, або зупинити – тому що тактика ховання голови в пісок під міркування про те, що все йде за планом, змушує замислитися про те, що цей план полягає в повному знищенні росії…
Владислав Іноземцев, доктор економічних наук, публіцист і соціолог
