Що стосується Індії, то вона зовсім не є сліпою зброєю в руках сильних геополітичних гравців, оскільки сама хоче стати сильним світовим гравцем. Зараз у цій країні можна спостерігати органічний політико-економічний синтез - політична ідеологія поєднується з економічною політикою.
У політиці Індія реалізує націоналістичний проєкт "Великого Бхарата" або "Махабхарата"з традиційними для таких концепцій есхатологічними мотивами в контексті "останньої битви" і "нової ери" - Махабхарата. В економіці - це "економічний націоналізм". Тобто в Індії все органічно.
Набагато гірше, коли в політиці - націоналізм, а в економіці - неолібералізм. Тоді це неефективний політично-економічний гібрид, який позбавлений шансів на успішний розвиток. У такій моделі хтось має поступитися: або політика стати неоліберальною, або економіка перейти у формат "економічного націоналізму". Але в Індії такої проблеми немає.
Хоч як дивно це прозвучить, у XX ст., одразу після здобуття незалежності, індійські еліти гальмували економічне зростання країни. Причина цього полягає в тому, що Індія тривалий час вирішувала свої, дуже специфічні, завдання розвитку. З огляду на постколоніальну клаптиковість, висока динаміка розвитку окремих регіонів на базі концепції ВЕЗ, як у Китаї, могла згубити її як цілісну країну і породити сепаратизм. Потрібен був поступовий перехід до нової інституційної зрілості. Крім того, індійський уряд робив ставку на інклюзивне зростання, підтягуючи рівень розвитку малого та середнього бізнесу під параметри зростання великих корпорацій, штучно обмежуючи динаміку розвитку останніх, зокрема за допомогою обмеження іноземних інвестицій і поглинання їх зовнішніми гравцями. Усі ці роки Індія зуміла уникнути крайнощів неолібералізму, якщо оцінювати його в найрадикальніших проявах.
Базовою ідеологічною установкою цієї країни можна назвати етатизм, коли держава втручається в життя суспільства і виступає віссю стабілізації економічної та соціальної систем. По суті, це антипод мінархізму, або "держави у смартфоні". Сам неоліберальний дискурс в Індії ніколи не був у смисловому мейнстримі.
Тут поперемінно домінувала своєрідна ідеологічна тріада.
На початковому етапі це була течія свадеші ("своя країна") Ґанді, що передбачала створення національної економічної автаркії, максимально ізольованої від торгівельних зв'язків із Британською імперією. Символом цієї філософії була прядка як образ внутрішнього виробництва.
Надалі англійський економіст Ернст Шумахер назвав цю концепцію "буддійською економікою".
На зміну свадеші надалі прийшов фабіанський соціалізм Неру, причому сама ідея фабіанства як теорії прихованої трансформації капіталізму в нову форму соціалізму, як відомо, виникла в Британії, де вона є аналітичною частиною лейбористського політичного крила і частиною неоконсерватизму (червоний торизм).
Ця концепція чудово поєднувалася з ідеєю повільних трансформацій індійської економіки.
Ще однією течією є хіндутва, що можна описати як економічний націоналізм і промислову доместикацію: хочеш продавати товар на нашому ринку - локалізуй виробництво в Індії та виробляй його тут.
А ідеологема хіндутви - це визнання геноциду індусів з боку мусульман, відповідно, звідси і походять ідеї про "вторинність" мусульманської спільноти країни, яка в радикальних відгалуженнях цього вчення не розглядається як така, що володіє правами корінних жителів.
Як сказав один дослідник, "хіндутва секуляризує індуїзм як релігію за допомогою сакралізації нації".
Описаний політичний ізоляціонізм, проте, є лайтовою формою того, що могло статися в Індії, адже, за словами Індіри Ґанді, індійська демократія від початку була західною ліберальною ілюзією, але не соціально-економічною реальністю. А індійські представницькі установи від початку були не більше ніж форумом для експлуататорських елітних груп.
Сьогодні ж Індія - це найбільша країна у світі, яка функціонує на демократичних принципах управління.
У цьому плані Індія, враховуючи свою "клаптиковість" і демократичний характер управління, дуже обережно вдається до стимуляторів зростання. Проте багато економістів наразі заявляють, що саме ця країна в найближчі десять років замінить Китай як драйвер економічного розвитку світової економіки.
Якщо не повністю, то частково.
Прем'єр країни Нарендра Моді сформулював нову "тримурті" зростання і розвитку економіки:
- модель зниження податків;
- стимулювання експорту за допомогою рецепції китайського досвіду;
- реалізація великих інфраструктурних і мегарегіональних проєктів.
На допомогу Індії має прийти й тріада довіри, коли бізнес довіряє державі, підприємці - один одному, а населення - бізнесу. Усе це значною мірою є аналогом китайської моделі: монетарне стимулювання, зниження податків, регіональні інфраструктурні проєкти. Єдина проблема - це своєрідний когнітивний і смисловий шок. Країна тільки-но вирішила розпрощатися з "величним соціалізмом", як знову повернулася до економічного "трімурті" у вигляді стимулів з боку держави.
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик
