Головна умова кожної суперечки — це принцип інтелектуальної чесності. Він передбачає, що ти погоджуєшся слухати аргументи іншої сторони й під їхнім впливом коригувати свою точку зору. Навіть більше — якщо аргументи іншої сторони будуть достатньо переконливі, то ти готовий визнати перемогу свого візаві.

Утім, часто-густо суперечка поступається дебатам. Різниця в тому, що в дебатах факти, аргументи та докази — вторинні. Учасники послуговуються емоціями та знецінюванням, адже головне завдання учасників дебатів — не програти.

Журналіст Станіслав Асєєв писав про те, що в донецькому концтаборів “Ізоляція” приблизно половина усіх бранців – це бойовики. “Рядові” та “генерали”, які з тих чи інших причин впали в неласку в своїх спільників, потрапляли “на підвал”. Але навіть там багато хто з них відмовлявся визнавати помилковість шляху, обраного ними 2014-го року. Натомість запевняли, що “мене, може, й помилково”, зате “іншим невнадно буде”.

І це ж не поодинокий випадок вибіркового божевілля. Навпаки, це цілком раціональна поведінка людської психіки. Кожен з таких бойовиків опинився на роздоріжжі. На одній шальці терезів — твоя персональна доля. На іншій — доля того, у що ти звик вірити.

Або ти визнаєш, що упродовж усього цього часу вбивав заради створення потворної подоби люмпен-диктатури, що не заслуговує права на життя. Або торочиш про цінність псевдореспублік, а власну долю пояснюєш тим, що "ліс рубають — тріски летять". Зроблений вибір може багато розказати про людину. Та якщо ви гадаєте, що ця історія — тільки про прибічників "ЛДНР", то ви помиляєтеся.

Ми живемо у світі, в якому навколишня реальність не завжди може нас розсудити. Люди готові захищати свої переконання від фактів. Прихильники Дональда Трампа й далі вірять у вкрадену в нього перемогу. Противники щеплень і далі нехтуватимуть доказовою медициною. Адепти традиційних цінностей збережуть вірність ідеї "прекрасного минулого".

Формально між цими групами немає нічого спільного. Фактично — кожна капсула існує за одними й тими таки правилами. Кожна з них уявляє себе як архетипічне добро, що протистоїть хаосу та руйнації. Просто хтось бореться з сатаністами-педофілами, хтось — з чипуванням людства, а хтось — з ліберальними порядками, що руйнують підвалини та традиції.

Масштаб завдань перетворює всі ці групи на майже невразливі. Кожен їхній учасник воює не за себе, а за всіх. Не за приватну справу, а за спільну. Кожна справжня секта дарує своєму адептові додаткову вартість. У простір його приватного життя вривається завдання космічної величини. І воно ж дарує йому щастя.

Врешті-решт, велика ілюзія — сприймати категорію щастя через зменшення неприємного і збільшення приємного в житті. Насправді, в щасті дуже важить когнітивний етичний компонент. Той, хто має відповідь на питання "навіщо?", дасть раду будь-якому "як?". Змінити переконання таких людей майже неможливо ще й тому, що згода з контраргументами означатиме для них втрату щастя та втрату мети. А погодитися на таке небагато хто здатен.

У цьому й полягає особливість нашої реальності. Фраза "час розсудить" може працювати тільки на дуже великому часовому відтинку. Коли оцінки минулого не зачіпатимуть простір особистих переконань того, хто робить висновок. Коли визнання чужих заслуг або антизаслуг не буде поєднане з необхідністю переживати персональний ціннісний дефолт.

Та все це не працює, коли йдеться про вердикти теперішньому. Люди — не калькулятори. В їхні оцінки втручається чимало ситуативно-особистого. Ми нерідко стаємо заручниками якось висловленого. Ситуативно мовленого. Нас тримає наше оточення і наше коло спілкування. Ціннісна переоцінка загрожує звинуваченнями у зраді з їхнього боку. Ревізія переконань повертається бумерангом у вигляді персональної кризи.

Саме соцмережі надали можливість фрікам об'єднуватися

Прихильники теорії пласкої Землі, QANON та антивакцинатори здобулися на могуття завдяки інтернету. Соціальні мережі дозволили носіям екстравагантних ідей знаходити однодумців, створювати політичний запит і отримувати на нього політичну пропозицію. І ось тепер вже весь світ сперечається про те, чи має свобода слова межі, і якщо так, то де вони мають пролягати.

Ті, хто вважає, що меж немає, повинні відповісти собі на питання: чи можна змінити переконання прихильників Дональда Трампа? Чи існують аргументи, здатні повернути їх з простору дебатів у простір спору? Чи існують докази, які могли б похитнути їхню точку зору?

Ті, хто вважають, що межі є, мають визначитися, де саме вони пролягають. Де той кордон допустимого, за яким починається соціально небезпечне? Хто визначає рамку нормальності і "Who watches the Watchmen?"

Ще двадцять років тому медіасередовище визначала невелика група гейткіперів у вигляді ЗМІ. Відтак настала доба медіасередовища без посередників. А тепер, на початку нового десятиліття, ми знову опинилися у просторі чергової трансформації. Цілком можливо, що суперечка про свободу та відповідальність знову стане змістом наших дискусій про майбутнє.

Якщо тільки не скотиться у простір дебатів.

Павло Казарін, журналіст, військовослужбовець