Один із моїх минулорічних прогнозів - росія визнає режим Талібану в Афганістані, тому в цій країні варто чекати на посилення впливу низки регіональних гравців, насамперед Китаю. Прогноз щодо визнання Талібану збувся - Верховний суд рф виключив "Талібан" зі списку терористичних організацій. У чому полягає важливість Афганістану? Спробуємо розібратися. Вихід американців зцієї країни створив у цьому регіоні дві рівноймовірні та альтернативні одна одній моделі розвитку.

Варіант перший. У талібів нічого не виходить у частині об'єднання всієї країни під своєю владою, і слабо контрольовані ними польові командири починають експорт екстремізму в сусідні держави. Ключовий напрямок такого експорту - Середня Азія та Китай. Тобто вихід американців з Афганістану - міг стати початком проблем для Москви і Пекіна.
Збіг чи ні, але в листопаді 2020-го американська адміністрація виключила зі списку терористичних організацій "Ісламський рух Східного Туркестану", що бореться з державними органами влади в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі КНР. Аргументація такого рішення виглядала, принаймні, дивно. Як заявив тодішній держсекретар США Майк Помпео, причиною такого кроку стала "відсутність упродовж більш ніж десятиліття свідчень, які б заслуговували на довіру, що ІДВТ все ще існує".
Подібні дії США викликали шквал обурення у Пекіні, зате після цього рішення транзакції ІДВТ перестали блокуватися в банках. Принаймні, американських. У цій моделі Афганістан може стати скальпелем для розтину судин у вигляді кордонів північно-західних територій Піднебесної. Але може і не стати.

Варіант другий. Таліби беруть під контроль усю територію країни, включно із землями, які займає так званий Північний альянс (таджики та узбеки) і створюють формат релігійної держави, де жорсткі політичні та соціальні обмеження йдуть у парі з гарантіями для інвесторів і виконанням довгострокових зобов'язань перед міжнародними партнерами.

І хто сказав, що такий формат нежиттєздатний? Країни Перської затоки - це приклади того, як економічний та інфраструктурний розвиток може відбуватися за законами шаріату. Але для подібної синергії потрібен один базовий інгредієнт - гроші. Багато грошей. У близькосхідних монархіях потік доларів забезпечується нафтою і газом. Пекін може стати інвестором для кабульського режиму. При дотриманні базових умов: захист інвестицій і спадкоємність рішень і зобов'язань у довгостроковій перспективі. У такому разі Китай за допомогою м'якої сили у вигляді мільярдів доларів зможе зробити в Афганістані те, чого не вдалося домогтися жорсткою силою трьом імперіям - Британській, Радянській та Американській. Домогтися успіху.

Трильйони доларів у пісок

Здавалося б, американці теж рясно умащували колишній лояльний до себе політичний режим мільярдами доларів. "Афганський проєкт" коштував для американського платника податків чи то один, чи то два трильйони доларів. Точної цифри у Вашингтоні так і не назвали. Зокрема, $137 млрд було витрачено на проєкти з відновлення, поки в країні були американці.

Трамп після свого першого приходу до влади у 2016 році пообіцяв дізнатися, скільки Америка втратила в Афганістані за час президентства Обами. У 2017 р. американська контрольна організація, відповідальна за відновлення Афганістану, заявила, що з 2006 до 2017 рр. $15,5 млрд було втрачено через шахрайство, розтрати і зловживання. В організації також зазначили, що американські гроші переважно призводили до загострення конфліктів, корупції і... посилювали підтримку талібів.
У результаті в Афганістані в ті роки сформувався компрадорський, корупційний режим із демократичною риторикою, а головним злом для місцевих мешканців стала корупція чиновників і свавілля поліції.
"Таліби не роблять нічого корисного для людей і не будують будинків або клінік, але вони хоча б не крадуть", - так коментували дії підтримуваного США демократичного уряду Афганістану невдоволені жителі країни. А якщо таліби зараз почнуть будувати житло і клініки за китайські гроші? А також дороги та інженерну інфраструктуру...

Новий шлях м'якої сили

Концептуально китайський транснаціональний проєкт "Один пояс і один шлях" (або "Новий шовковий шлях") можна розділити на кілька напрямків:

• Північний - через Казахстан, РФ і Білорусь;
• Серединний - через Казахстан і Закавказзя;
• Південний - через Центральну Азію, Іран і Туреччину. Але частина маршруту може пройти і через Афганістан, Пакистан та Іран у зону Перської затоки;
• Є також морський маршрут - через в'єтнамський порт Хайфон і далі Сітуе в М'янмі, Читтагонг у Бангладеш, Гвадар у Пакистані, Момбаса в Кенії, Джібуті та Пірей у Греції.

Але з урахуванням останніх геополітичних зрушень Пекін зробив кілька дуже важливих висновків: вкрай небезпечно базувати дорогі логістичні проєкти в країнах, які можуть потрапити під санкційний тиск. Тим паче, що ризик санкцій Вашингтона щодо Пекіна реальний як ніколи. Якщо подивитися на карту, стає очевидним гігантський задум Китаю в Центрально- і Південно-Азіатському регіоні.

Встановлюючи контроль над Афганістаном, КНР з'єднує в єдиний пазл мережу свого впливу в Середній Азії, але що ще важливіше - формує повноцінний регіональний конгломерат зі своїх найперспективніших союзників Пакистану та Ірану, отримуючи надійний сухопутний доступ до Перської затоки, зокрема й до її нафти. І це вже не ризикові маршрути частково контрольованими територіями, а захищений від морських наддержав сухопутний конструкт. Крім того, Китай отримує вихід до Індійського океану через порти в Пакистані та максимально зручну логістику зі своїми проєктами в Африці (Ефіопія). Китайці також беруть у кліщі свого ключового суперника в Азії - Індію.

Поєднуючи цей геополітичний пазл, Китай із сухопутної імперії стає сухопутно-морською, а сам Афганістан у цій новій моделі паназіатського домінування Піднебесної стає серединною землею - Гартлендом, якщо використовувати термінологію британського історика Гелфорда Маккіндера.
Наразі морські амбіції Китаю успішно стримуються американцями в Тихому океані за допомогою Тайваню, Японії та Південної Кореї. Пекіну залишається лише намивати острови в Південно-Китайському морі. Але з виходом китайців в Індійський океан відбувається глобальна перебудова всієї архітектоніки світової безпеки: євроатлантичний оборонний союз у вигляді НАТО стає вторинним, і безпека самої Європи передається в руки осьової континентальної держави - Німеччини. А сам євроатлантизм змінюється на індо-тихоокеанську зону безпеки, яка стає ключовою як для США, так і для його основного союзника в регіоні Австралії. З підключенням до цього союзу Великої Британії. Саме цим і пояснюється настільки поспішне створення блоку AUKUS (США, Великобританія, Австралія).

Три колії

Але повернемося до Афганістану. У рамках проєкту "Нового шовкового шляху" очікується будівництво залізниці з Узбекистану територією Афганістану до Ірану. Очікується і прискорення реалізації проєкту будівництва газопроводу з Туркменістану до Афганістану, Пакистану та Індії (ТАПІ). Залізничний маршрут з Ірану до Афганістану (Герат) може бути продовжено до кордону з Китаєм. Трансафганський транспортний коридор (ТАТК) - це не тільки ув'язка в єдиний пазл інтересів Китаю в Центральній і Південній Азії, а й доступ до природних ресурсів Афганістану, які оцінюються в трильйони доларів.

Китайські компанії вже завершили передпроєктну розробку концепції розвитку в цій країні родовищ міді (другі за величиною у світі) - сума інвестицій оцінюється у $2-3 млрд, а кількість нових робочих місць у новоствореній гірничорудній галузі складе до 100 тис. Плюс родовища нафти і рідкоземельних металів.
Китай отримує з регіону Близького Сходу до 50% нафти від загального обсягу свого імпорту, який транспортується довгим маршрутом Тегеран-Кашгар-Шанхай (13 800 км і вартість доставки $160 за тонну). Залучення потенціалу ТАТК - це 3500 км і вже $90 з тонни вантажу. Крім того, вихід туркменського газу до Індійського океану - це можливість будівництва заводів з виробництва СПГ у Пакистані (потенціал зростання видобутку газу в Туркменістані - до 240 млрд кубів на рік за умови внутрішнього споживання на рівні 20 млрд і постачання до Китаю газопроводом до 65 млрд).

До проєкту СПГ буде під'єднано й іранський газ відповідно до розроблених логістичних маршрутів.
Тим часом Китай уже активно освоює економічний простір Пакистану. Найбільший порт країни Гвадар побудований за допомогою китайських інвестицій і є частиною китайсько-пакистанського економічного коридору (КПЕК). Сам проєкт КПЕК оцінюють у $62 млрд, і він уже викликав в експертів асоціації з Планом Маршалла, оскільки передбачає не тільки логістику, а й оновлення енергетичної системи країни та створення нових промислових об'єктів.

За розрахунками пакистанських економістів, недостатня розвиненість інфраструктури позбавляє країну щорічно 3,5% ВВП, і КПЕК має усунути цю проблему, створивши до 2030 р. 2,3 млн нових робочих місць і прискоривши зростання економіки на 2-2,5% на рік. Сама капіталізація КПЕК перевищує весь обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ), отриманих Пакистаном з 1970 р. При цьому 80% коштів у рамках проєкту - це не кредити, а інвестиції. Китай планує посилити вплив у регіоні завдяки активному розвитку в Афганістані мережі залізниць, оскільки цей напрямок відкриває колосальне вікно можливостей зі з'єднання в єдиний транспортний хаб і стикування в цій країні трьох систем залізничної колії: російської із Середньої Азії (1520 мм), європейської з Ірану (1435 мм) та Пакистанської (1676 мм).

Афганський напрямок отримує пріоритет ще й тому, що практично всі маршрути КПЕК, які розроблялися без чинника Кабула, мали одне слабке місце: проходження на стику Пакистану і Китаю через Гілгіт-Балтистан (пакистанська частина Кашміру), де сильні сепаратистські рухи, а Делі розглядає ці території як частину "Великого Кашміру" (в Індії є штат Джамму і Кашмір). Тобто стик Пакистану з Китаєм (у районі Сіньцзян-Уйгурського автономного району) вкрай нестабільний як внаслідок дій місцевих бойових груп.
У зв'язку з цим афганський проєкт Китаю стає унікальним додаванням до системи КПЕК, істотно диверсифікуючи його ризики. При цьому Китай досягає своєї головної мети: його логістичні маршрути в цьому регіоні спираються на союзників, які ніколи не підуть у фарватері політики США: Афганістан під проводом талібів, Туркменістан та Іран.

Що стосується Пакистану, то він хоч і є союзником США поза НАТО, але його "дрейф" у бік Китаю відбувається досить швидко. Крім того, Китай може використовувати свою експансію на Близький Схід для створення економічної змички з Туреччиною. У такому варіанті Україна знову зможе стати учасником "Нового шовкового шляху", який вийде в Чорне море через турецькі порти або через грузинські з використанням транспортних коридорів Казахстану та Азербайджану. У такому варіанті з Китаю до ЄС йтимуть товари китайського експорту, а у зворотному напрямку - німецьке обладнання, близькосхідна нафта, українська руда і зерно, афганська мідь і рідкоземельні метали.

Але для вбудовування в подібні проєкти, необхідно формувати відповідні геополітичні стратегії.
Наприклад, подати заявку на вступ до Азіатського банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ, китайський аналог МВФ) або почати переговори з Китаєм про створення китайсько-українського економічного коридору (за аналогією з КПЕК). Інше питання, наскільки зараз Україна може робити подібні геополітичні ставки й отримати за ними свій дивіденд? Хоча ЄС уже намагається зробити свою ставку на новий формат відносин із Китаєм, реагуючи таким чином на "атлантичний розворот" США.

Це складна гра, але й ставки високі. Найімовірніше, цей глобальний "пасьянс" відбудеться вже без нашої участі. Нам зараз не до таких складних геополітичних моделей. Хоча перспектива реалізації концепції Євразійського українського степового коридору залишається досить реальною.

Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик