Аналогова доба відзначалася однією особливістю. Якщо взяти будь-яку демократичну країну й уявити ЗМІ та їхню аудиторію у вигляді дробу, то в чисельнику опинялися найрізноманітніші люди. Вони могли відрізнятися поглядами й прибутками, рівнем освіти та успішності. Та їх усіх урівнювала інформаційна картина, яку вони споживали. Тому що в знаменнику цього дробу були здебільшого одні й ті ж таки медіа.
Телеканали та паперові видання могли різнитися цільовою аудиторією й редакційною позицією, партійними уподобаннями та цінностями, які просували. Та їхня кількість була обмежена й зчисленна. Внаслідок їхньої відносної нечисельності всі вони – так чи інакше – вимушені були підпорядковуватися певним спільним фаховим правилам. І певним універсальним ціннісним засадам.
ЗМІ були інституційними посередниками між виробниками контенту та споживачами. І не було іншого способу достукатися до аудиторії, крім як довести редакції життєздатність своєї точки зору. Інтернет скасував стару реальність – і породив нову. Тепер ми живемо за доби, коли люди спілкуються зі своєю аудиторією напряму, обминаючи посередників. Блогосфера – дитя соціальних мереж та онлайн-платформ.
Ще недавно будь-який фрік, переконаний, що планета насправді пласка, був рокований на самотність. Він міг вважати, що тільки він знає правду, а всі інші або лицемірять, або помиляються. Інтернет подарував фрікам можливість знаходити одне одного, створювати контент для однодумців і просувати свої ідеї. А ще інтернет дозволив розпорошеним фрікам об’єднуватися – і створювати політичний запит. На який ринок почав відгукуватися політичною пропозицією.
На зміну медіа, що були “для всіх”, почали поставати медіа “для своїх”. Навіть фейсбук індексує стрічку новин, орієнтуючись на ваші уподобання. Нам показують тих авторів, чиї пости ми лайкаємо. Ті, кому лайки не ставимо – рано чи пізно щезають з наших стрічок. І тому в кожного користувача соцмереж в певний момент формується власна інформаційна реальність – несхожа на ті, в яких мешкають його сусіди за сходовим майданчиком. Замість того, щоб стати середовищем для спілкування “всіх-з-усіма”, інтернет та соцмережі сегментували інформаційне поле, а відтак і соціум. Діалог завершився – ми почали жити в ситуації множинних монологів.
Наша країна не стала винятком. “Хто всі ці люди?” – запитуємо ми щоразу, коли отримуємо підсумки соціологічних досліджень. За інерцією дорікаємо соціологам, звинувачуємо у продажності та говоримо про політичне замовлення. Але ми просто стаємо жертвами нашої ж звички себе нормувати. Звички жити в певності, що всі довкола сприймають реальність так само, як і ми.
І це доволі серйозний виклик для всіх. Тому що запорука стійкості будь-якої держави – це взаємна довіра громадян. Яка дозволяє їм вірити одне в одного і, як наслідок, у процедури. Якщо ми вважаємо, що сусід достатньо схожий на нас, якщо ми переконані, що спільного в нас з ним більше, ніж відмінного, – ми визнаємо за ним право розпорядитися своїм голосом так, як він того хоче. А якщо ми сприймаємо його як чужинця, що його інтереси суперечать нашим – то ми не маємо підстав довіряти його вибору. І результатам виборів як таким.
Ні, це проблема не лише нашої країни. З цією кризою сьогодні стикаються навіть найстійкіші країни, що на них ми звикли рівнятися. Старі межі ідентичностей розмиваються. Нові – ростуть при наших очах. Важко говорити про єдність мрії, коли не збігається опис реальності. Коли наслідком цієї розбіжності стають найекзотичніші фобії. Саме за таких умов Україні випало домовлятися зі світом про себе.
Знаєте, історія має доволі вигадливе почуття гумору.
Павло Казарін, журналіст, військовослужбовець
