Четверті роковини повномасштабного вторгнення підсвітили вкрай неоднозначну геополітичну картину на Балканах. Поки світ висловлював солідарність з Україною, у сербському Новому Саді невідомі облили чорною фарбою пам’ятник Тарасу Шевченку. Посольство України назвало це ганебним актом вандалізму. На моє переконання, цей інцидент є приводом проаналізувати, як влаштована сучасна реальна політика. Ми маємо навчитися не вестися на дешеві провокації, коли на кону стоять стратегічні інтереси держави.

В інформпросторі Сербію традиційно сприймають як партнера Кремля в Європі. Такий міф формують події кінця дев'яностих минулого століття, енергетична залежність від Москви та спільна позиція щодо Косова. Однак за ширмою цих зв'язків ховається зовсім інша прагматична реальність.

Мало хто говорить про це публічно, але Сербія є одним із важливих непрямих постачальників боєприпасів для Збройних Сил України. За оцінками західних аналітиків, обсяг сербського військового експорту, який через треті країни потрапив до України, вже перевищив 800 млн євро.

Водночас президент Вучич займає специфічну позицію, адже він не вводить санкції проти Росії, щоб не гнівати власний електорат, але водночас сербські заводи забезпечують європейські контракти снарядами, які зрештою опиняються на фронті на боці України.

У такому контексті облитий пам’ятник Шевченку виглядає як класична робота на емоцію. Для ворожих спецслужб важливо посварити Київ і Белград на рівні суспільного сприйняття, адже кожна така новина викликає хвилю гніву в соцмережах, що штучно створює образ Сербії як ворожої сторони. Крім того, це ідеальна картинка для внутрішніх звітів перед кураторами, яка створює ілюзію масової підтримки Кремля за мінімальних витрат.

Відносини України та Сербії не є прямолінійними. Можна і треба обурюватися вандалізмом, але не можна забувати про конкретику реальної допомоги. Якщо Сербія певною мірою балансує між Москвою та Заходом через подібні акції чи нейтральні заяви, продовжуючи при цьому відвантажувати дефіцитні снаряди для нашої артилерії, то це ціна, яку диктує сучасна дипломатія.

Нам потрібно навчитися відділяти емоційний шум від стратегічних результатів. Пам’ятник у Новому Саді обов’язково відмиють, а от снаряди, які тримають фронт, рятують життя тут і зараз. Інцидент із погруддям Кобзаря — це лише спроба збити нас із пантелику, тому варто дивитися на цифри військової співпраці, а не на банки з фарбою.

Тарас Загородній, керуючий партнер “Національної антикризової групи”