Хочу кинути репліку до "питання Цоя".
Дискусію вже довели до абсурду – власне, до того дивного флешмоба з піснями. Але я не про це. Зрештою, це вибір кожного – що слухати, під яку музику працювати чи відпочивати. Я сам, як чую щось з Цоя, моментально згадую дитинство і юність. Тож все розумію і претензій загалом не маю.
Мене дивує інше: коли лідери думок свідомо піднімають тему і захищають Цоя як вибір. При цьому вони ж чудово розуміють, що мова не про приватні вподобання, а про свідомий вибір культурної моделі і цивілізації, про умови, що цей вибір створюють. В сенсі, вони як лідери, а також держава не спромоглись забезпечити альтернативний вибір навіть поколінням, що могли бути вже онуками Цоя і точно не застали ані Цоя, ані Союзу, де Цой був одним з інструментів мирного каналізування протестних настроїв.
Погодьтесь, це абсурд, коли 15-річка, народжений вже навіть після Майдану і Помаранчевої революції, не має іншого інструменту самовираження, ніж совковий російськомовний дід (Цою було би вже 61).
І якщо ця величезна дірка в культурному полотні не буде хоч якось заштопана найближчим часом (і Цоя не витіснить на панелі доступного тим же 15-річкам вибору що завгодно українське)… Наступним разом російські війська зайдуть в Україну вже під пісні Цоя. Притому з обох боків фронту.
Олексій Голобуцький, заступник директора Агентства моделювання ситуацій, політтехнолог
