Оточення Дональда Трампа ще до офіційного оголошення результатів виборів у США видало кілька заяв про можливі сценарії завершення війни в Україні. Точніше її заморозки на поточному етапі. І якщо впродовж передвиборчих перегонів йшлося про, умовно, два варіанти планів - "тези Heritage Foundation" зі збільшенням допомоги Україні та примус Путіна до поступок і "тези America First Policy Institute", які полягають у заморожуванні конфлікту по лінії зіткнення – останні дні активно обговорюється саме останні. При цьому обидва умовні "плани" передбачають початок переговорів між Україною та росією без реалізації тези "кордону 1991 року".

Різниця лише в тому, що активніша позиція передбачає домогтися зміни балансу на лінії фронту і вже після цього говорити з Кремлем з позиції сили. Це робить повернення до кордонів можливим у рамках політичного треку. Другий підхід передбачає заморозку тут і зараз з усвідомленням (але не обов'язково визнанням) неможливості повернення територій у найближчому майбутньому. Як ілюстрацію можна навести тези, що вже промовляються, "забути про Крим" або "дочекатися змін у росії".
На цьому тлі Росія істотно посилює тиск на фронті. Незважаючи на досить великі втрати, ЗС рф, хоч і не обвалили український фронт, але за останні три місяці досягли найбільших успіхів з 2022 року. А Путін, виступаючи на Валдаї, вкотре згадав про "стамбульські домовленості" - читай російський ультиматум Україні.

При цьому, незважаючи на різку риторику росії, є куди поспішати з питаннями початку переговорів. Серед основних (і визнаних Кремлем):

• Зростання технологічного розриву між рф та розвиненими країнами світу. Йдеться не лише про держави умовного "Західного світу", але навіть частину країн умовного "глобального Півдня"
• Зростання залежності російської економіки від КНР. Тут варто звернути увагу не тільки і не стільки на торговельний баланс, скільки на зростання ступеня технологічної та фінансової залежності російської економіки від Китаю. Фактично, Пекін робить із Москвою те саме, що Москва намагалася робити з Мінськом останні 30 років. Але у китайських комуністів виходить краще та швидше.
• росія втрачає геополітичний вплив. Центральна Азія не є "заднім двором рф" і стає частиною умовного "китайського світу". На Кавказі різко збільшився вплив Туреччини, на Балканах російські інтереси скорочуються, поступаючись місцем реалізації інтересів згаданих вище КНР і Турецької республіки.
• Усередині російської федерації відбуваються колосальні за своїм майбутнім впливом демографічні процеси — умовна "російська складова вимирає", а чисельність населення підтримується приростами в національних автономіях та міграцією.

Все це вже призвело до того, що втративши лідерство в ШОС, Кремль не зміг нав'язати (або підтвердити) свій лідерський статус у БРІКС. Щобільше, якщо проаналізувати базову доповідь Валдайського клубу та нещодавній виступ Путіна, то напрошується висновок про зміну позиціювання. Навіть на своєму майданчику рф вже не виступає з позиції лідера та "локомотива" змін. Російські спікери (і президент у тому числі) багато говорять про багатополярний світ, але апелюють до колективних форматів "не заходу", де не наголошують на винятковій ролі для своєї країни. Фактично, росія змушена почати позиціювати себе як регіонального, але вже не глобального лідера.
Останнє — самопозиціонування росії є одним із ключових у розумінні політики ключових світових гравців щодо завершення війни в Україні.

Путін розпочав цей етап війни як елемент політики щодо збереження статусу одного зі світових лідерів за росією. Адже економічно рф давно випала із пулу провідних держав світу. Технологічно також. Політичний вплив поступово розмивався. Залишався єдиний козир — військова міць. Цей козир Путін і виклав, сподіваючись на швидкий успіх. І якби стався "Київ за три дні", рф повернула б собі вплив на Кавказі, в Центральній Азії, різко зміцнила б позиції на Балканах, в Африці. Фактично через силу змусила б сприймати себе як одного з безумовних архітекторів нового світопорядку.

Але «Києва за три дні» не сталося. Більше того, росія спіткнулася об опір держави, яка сама позиціонувала у світі як Failed State. Тобто Путін продемонстрував, що його "останній козир" у діалозі про геополітичне лідерство не є таким. І, якщо у 2021 році при аналізі можливих змін світової системи часто говорили про трикутник Вашингтон-Пекін-Москва, то вже наприкінці 2022 йшлося про діалог між КНР та США. росія сама себе викинула із процесу. І тому слова Путіна січня 2023 року про те, що війна йде "за майбутнє Росії" були правдою. Поразка, чи навіть умовна "нічия" у російсько-українській війні позбавляла рф умовного статусу ключового геополітичного гравця.

Така ситуація цілком задовольняла Пекін та Вашингтон. Адже, якщо говорити простими словами, набагато легше розпочати розмову про формування двополярного світу, аніж вести складний діалог у тристоронньому форматі. Ця ситуація задовольняла і Європейський Союз, для якого послаблення впливу Кремля на континенті також створювало додаткові можливості. У тому числі й у питаннях суб'єктивізації Спілки на світовій арені. Не менш вигідним ослаблення росії було і для нових регіональних лідерів. Починаючи від засновників БРІКС (крім рф, природно) і закінчуючи Туреччиною, Іраном, Саудівською Аравією.
Таким чином, повна поразка України була невигідною і залишається невигідною для більшості країн світу. Але "не програти" - не означає "перемогти".

На жаль, але повна поразка росії та пов'язані з цим ризики глибокої кризи в рф аж до загрози розпаду були (і значною мірою залишаються) невигідними ключовим гравцям:

• Для США розпад росії означає дестабілізацію одразу в кількох регіонах. Що призведе або до кратного посилення впливу Китаю або змусить Сполучені штати повернутись до витратної політики "світового поліцейського" без гарантій її успішності. Що призведе до зростання ризиків у сфері безпеки та нового рівня ескалації з КНР.
• Для КНР росія важлива як єдина, досить керована держава. У статусі регіонального (але не глобального) лідера із досить високим рівнем залежності від Китаю.
• Для низки політиків Європейського Союзу росія та бачення росії близьке до китайської позиції — єдина держава досить потужна. Відмінність лише в оцінці ризиків китайського впливу на рф. Для ЄС, звісно, ​​такий розвиток подій є небажаним.
• Для більшості незахідних держав (насамперед регіональних лідерів) бажано збереження досить сильної (але знову, без амбіцій на геополітичне лідерство) росії.

Таким чином, для значної частини світових держав поразка росії так само виглядає "не вигідною". Ця позиція, до речі, змінюється. Адже ще два роки тому замість слова невигідний можна було використовувати неприпустимий. Але швидкість змін надто мала. І тут є, зокрема, вина України, яка вкрай мало на зовнішньому полі комунікувала питання "пост війни". Тобто, що буде після закінчення війни і як можна нівелювати ризики від російської кризи у разі поразки рф.

На цьому повертаємось із пари США-КНР. Обидві держави не бажають поразки України, але не бажають і повної поразки росії. Отже, з їхньої точки зору, війна має бути зупинена десь між вказаними крайніми точками.
Запитання де? І тут доречно згадати американо-китайське протистояння та процес потрапляння рф у залежність від КНР.

• Для Пекіна ідеальним моментом завершення війни був би початок переговорів після того, як російська економіка пройшла "точку неповернення" у технологічній та фінансовій прив'язці до Китаю. Простіше кажучи, в умовах, коли навіть зняття всіх санкцій не дозволить росії повернутися до переважного використання європейських та американських технологій та фінансових інструментів.
• Для США влучення рф у таку залежність від КНР є кошмарним сценарієм. Адже тоді Пекін отримує у своє розпорядження як сировинну базу росії, а й, наприклад, логістику в Арктиці, різке посилення Близькому Сході, на Африканському континенті. Тому для Вашингтона ідеальним моментом завершення мирних переговорів (або заморозки війни) щодо України є період "за п'ять хвилин до точки неповернення" падіння Москви в обійми Пекіна. Що дозволить інтенсифікувавши співпрацю з Кремлем (можливо не безпосередньо через держави-посередники) підтримувати вигідний для себе рівень російсько-китайської конкуренції за зони впливу.

Таким чином, позиції, з яких зовнішні гравці підходитимуть до питання російсько-української війни, частково залежать і від рівня американо-китайських відносин. Сьогодні країни стоять на межі повноцінної торгової війни. Але економіки обох держав взаємозалежні — переконатися в цьому можна, проаналізувавши обсяги та структуру взаємної торгівлі. Враховуючи зростаючий економічний та політичний вплив Китаю конфлікти, конкуренція неминучі. Причому в галузі нових технологій вони "невиліковні" - в умовах переходу до "економіки знань", держава, яка зберегла за собою (або отримала) технологічну перевагу, конвертує його в зростання політичного та економічного впливу. З іншого боку, США і КНР усвідомлюють необхідність формату майбутнього співіснування.

І тут доречно згадати роль Трампа. Тим більше, що гаряча фаза протистояння Вашингтона та Пекіна почалася якраз за нього. Суперечності накопичувалися роками, а одним із спускових гачків у 2017 році став... зелений перехід Китаю. Саме цього року КНР заявила про припинення прийому на утилізацію пластикових відходів із США та ЄС (а це 60% відходів американського пластику). Дональд Трамп тоді оперативно організував азіатський вояж (до речі, повторивши його 2019-го). Після чого (безрезультатної зустрічі з СІ) китайські комуністи стали загрозою, а в'єтнамські (В'єтнам погодився працювати з відходами) добрими хлопцями. Але, тема відходів, повторюю, була лише "спусковим гачком" - протиріч та бази для технологічних воєн було вже достатньо.

Сьогодні, хоч як це парадоксально, Трамп може знову зіграти у свою улюблену "човникову дипломатію". Але вже з іншим посилом. Мова, природно, не йде про відновлення відносин рівня 2010-15 років. Скоріше про вироблення рамок співробітництва із збереженням конкуренції за технології. Тим більше що за такий формат може виступити значна частина його спонсорів. Включно з Ілоном Маском. Маск зацікавлений у китайській продукції та матеріалах, в азіатському ринку для своїх товарів. Зрештою, саме в КНР працює теслівська "гігафабрика", а питання її розширення було поставлене на паузу керівництвом КНР у 2023 році.

Таким чином, дуже велика ймовірність швидкого (після інавгурації) повторення Трампом азіатського вояжу. І від його результатів безпосередньо залежатиме позиція адміністрації американського президента щодо завершення війни в Україні.

Швидкий успіх (вкрай малоймовірний сценарій) діалогу Трампа та СІ може дати старт спільному тиску КНР та США на рф та Україну відповідно. Причому, якщо Україна зможе грамотно збудувати комунікацію на обох векторах, з примусом росії до політичних поступок. Наприклад, у питаннях перспектив політичного треку повернення територій. Але, ще раз повторюю, без створення "образу поразки" Росії. У разі впертості Путіна цілком ймовірним є перехід США до роботи в логіці згаданих на початку тексту тез Heritage Foundation, які в українській пресі частіше називають позицією Помпео.

Збереження рівня конфронтації між США та Пекіном, або зростання її рівня призведе до спроби США реалізувати алгоритм заморозки "як є", щоб спробувати використати фактор відновлення співпраці з рф як інструмент впливу на КНР. Однак тут варто пам'ятати, що для США неприпустиме "ураження України". І якщо Путін озвучить неприйнятні умови припинення війни, так само можливий перехід Трампа до більш різкої позиції. Чи приведе такий формат до більшої залученості Пекіна до війни в Україні? Сумнівно: КНР не бажає брати на себе додаткові витрати на підтримку безпеки у світі або вплутуватися у війну, яка може вийти на рівень військового протистояння зі США.

Перспектива масштабування війни, до речі, лякає як Пекін, так і Вашингтон. І, наприклад, російська активність у залученні армії КНДР створює потенційні виклики обом столицям. Адже посилення (за рахунок нового досвіду) північно-корейської армії різко погіршує ситуацію на корейському півострові. Що ставить КНР та США на межу військового протистояння. Це розуміє і Путін, працюючи одразу за декількома напрямками: адже крім північно-корейського чинника є ядерний шантаж, розгойдування Близького сходу, активність в Африці. В уявленнях російської сторони така політика може призвести до того, що США та КНР синхронно вирішать працювати на якнайшвидше призупинення війни в Україні як одного з ключових чинників дестабілізації. Для нас це означає найгірший сценарій із масштабними поступками росії.

Але уявлення Путіна, як і в 2022 році, можуть виявитися далекими від реальності, оскільки як для Вашингтона, так і для Пекіна, посилення геополітичного впливу росії (а це буде у разі "перемоги" рф та успіху шантажу) вкрай небажані. Тому спроби "перегнути палицю" можуть призвести до зворотного результату — схилянню США та КНР до домовленостей між собою.
Що в цьому для нас?
2025 рік цілком імовірно стане роком укладання якоїсь угоди про припинення вогню. Питання "на яких умовах" залежить від нашої гнучкості та вміння бачити картину цілком. Зрештою, чи зможе українське керівництво запропонувати своє (адекватне) бачення поствійни в регіоні та позиціонування України щодо ключових центрів сили. Для цього час та можливості є.

Ігар Тишкевич, політолог, експерт Українського інституту майбутнього