Дональд Трамп знову каже те, що каже завжди: Путін боїться тільки його, Європа «відстала», а НАТО – це, по суті, США. Ці тези він повторює з січня, коли вперше публічно заявив, що «президент Путін не боїться Європи, він боїться Сполучених Штатів під моїм керівництвом». Тепер, у березні, він пішов далі: заявив, що НАТО чекає «дуже погане майбутнє», якщо союзники не допоможуть розблокувати Ормузьку протоку. А ще – що Зеленський «не хоче миру», а Путін «готовий до угоди». Все це – одне інтервʼю NBC News і одне Financial Times за два дні. Давайте розбиратися, що тут відбувається і чому це важливо для України.
Почнемо з головного. Трамп не просто хвалиться – він формує наратив, у якому Америка є єдиним центром безпекового впливу у світі, а Європа – лише клієнт, який недоплачує за «послугу». У цій логіці допомога Україні – не стратегічний інтерес Заходу, а «послуга», за яку тепер час отримати «щось натомість». Конкретно – кораблі в Ормузьку протоку, де Іран після ударів США та Ізраїлю де-факто паралізував транзит нафти. Німеччина відмовила: міністр оборони Пісторіус чітко сказав – «це не наша війна». Міністр закордонних справ Вадефуль підтвердив: Берлін не братиме участі. Те саме – Британія, Франція, Південна Корея. Жодної коаліції, яку обіцяв Трамп, де-факто немає.
І тут ми бачимо цікаву конструкцію. Трамп одночасно каже, що Путін його боїться, що НАТО існує завдяки США, що Зеленський заважає миру – і що Америка не може впоратись з Ормузькою протокою без допомоги союзників, яких щойно публічно принизила. Це суперечливість? Ні. Це торгівля. Трампу потрібно пояснити американському виборцю, чому бензин подорожчав, чому Іран не «закінчився за тиждень», як обіцяли, і чому Росія раптом отримала послаблення санкцій. Відповідь завжди одна: винні інші. Зеленський не хоче миру. Європа не допомагає. Путін – «готовий до угоди».
Тепер до фактів. 13 березня США тимчасово зняли санкції з російської нафти, яка вже була завантажена на танкери. Офіційне пояснення – стабілізація світових цін після фактичної блокади Ормузької протоки Іраном. Трамп обіцяє повернути санкції «після кризи». Але Зеленський вже підрахував: Росія може заробити на цьому близько 10 мільярдів доларів. Канцлер Німеччини Мерц назвав це рішення «неправильним». І він правий – бо де гарантія, що «тимчасово» не стане «постійно»?
Для Путіна ситуація склалася ідеально. Війна на Близькому Сході тягне на себе американську увагу, боєприпаси й політичний ресурс. Ціни на нафту зросли. Санкції послабились. Четвертий раунд переговорів щодо України відкладено – спочатку на початок березня, потім на невизначений час. А Трамп публічно каже, що проблема – у Зеленському, не в Путіні. Москва не могла б написати кращий сценарій.
Що це означає для України? По-перше, наростає ризик, що українська тема остаточно стане заручницею близькосхідної кризи. Поки Трамп не впорається з Іраном (а перспективи завершення операції, за даними ізраїльських посадовців, – щонайменше ще три тижні, а радники Трампа вже тихо просять його «згортатись»), ніякого прориву на українському треку не буде.
По-друге, Трамп цілеспрямовано знецінює роль Європи як безпекового гравця. Це небезпечна гра, бо якщо Європа «не має значення», то й гарантії безпеки для України з боку європейських країн теоретично теж «не мають значення». А Україні вони потрібні – і дуже.
По-третє – і це, мабуть, найважливіше – тези про «готовність Путіна до угоди» не підтверджуються жодними фактами. Москва нецензурно відреагувала на пропозицію залучити європейців до переговорів. Росія не зупинила жодного обстрілу. Путін ніколи не хотів реальної зупинки війни – він хоче зафіксувати результати окупації під дипломатичним прикриттям.
Іронія в тому, що Зеленський у лютому сам визнав у інтерв'ю France 2: так, Путін боїться лише Трампа, а не Європу. Але зробив з цього правильний висновок – якщо Трамп знає про свої важелі, він не повинен приймати умови Путіна. Він повинен тиснути на Путіна, а не на Україну.
Поки що Трамп тисне на всіх, крім Путіна. На Зеленського – щоб той «підписав угоду». На Європу – щоб та дала кораблі. На НАТО – погрожуючи «поганим майбутнім». На Іран – бомбами. А Путін тихо збирає бонуси: нафтові доходи, паузу в переговорах і американський наратив, у якому Росія – не агресор, а «сторона, готова домовлятись».
Це не аналіз із серії «все пропало». Але це чесна картина того, де ми зараз. Україна має продовжувати робити те, що робить: захищатися, тиснути на партнерів, пропонувати свою експертизу (навіть якщо Трамп називає Зеленського «останньою людиною, від якої нам потрібна допомога» – це його проблеми, а не наші). А головне – не дати перетворити себе на розмінну монету в чужій грі.
Бо якщо хтось тут і боїться, то це не Путін. Це Трамп – боїться зростання цін на бензин перед проміжними виборами.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
