Всі вже написали про Одіссея, напишу і я. "Міфи – це відкриття тут і зараз того, що було і навіки буде" (Джозеф Кемпбелл)
Події міфу розгортаються у позачассі, у світі вічних богів і героїв.

Тому не очікуйте від міфу історичної точності, правильних кораблів та шоломів або ж облич, відповідних місцю й часу.
Бо у міфу немає місця й часу, він всюди й завжди.

Завдання міфу – розповісти позачасову історію про нас із вами.

Саме для того, щоб це підкреслити, режисер взяв кораблі, шоломи та обличчя з інших місць та епох.
Як казав Борхес, в усій світовій літературі є лише чотири сюжети, і це один із них — повернення додому.

До речі, Гомерові ми зобов'язані двома з цих чотирьох.

Ось вам 4 ключових цитати.

«Того світу більше нема»

Тема повернення ветерана дуже близька й болюча для багатьох в Україні нині. Головна ідея проста: світ, в який ти повертаєшся, більше не існує. Він зник, натомість постав новий світ, і ти повертаєшся сюди, і саме тут маєш себе віднайти.
Але це важливо не лише для ветеранів і ветеранок.

Світ, в якому жили люди, що втратили домівку й переїхали в інші місця, більше не існує. Коли ці люди повернуться у свій Крим та Маріуполь, тих колишніх Криму та Маріуполя більше не буде. Годі їх шукати. Доведеться будувати свій новий світ.
Україна, в якій жили люди, що виїхали за кордон, більше не існує. Натомість постала нова Україна, в якій все трохи інакше (або ж не трохи), і сюди будуть повертатися ті, хто ухвалить таке рішення. Чимало реалій цієї України будуть їм незрозумілі.

Ми всі хотіли би повернутися у 2013 чи принаймні у 2021. Але того світу більше нема. Бажання повернутися назад рухає нами при ухваленні багатьох малих і великих рішень. В тому числі на виборчих дільницях, при виборі місця роботи чи напрямку інвестування.

Чим швидше ми усвідомимо, що того світу більше нема, тим якіснішими будуть наші рішення, спрямовані вперед, а не назад.

«Ми і є народи моря»

Прям такої цитати у фільмі немає, це діалог: «Ви і є народи моря» — «Так, моя королево». Страх майбутнього рухає людьми, очікування катастрофи, що принесуть незвідані «народи моря», примушує ухвалювати непрості рішення. Але врешті виявляється, що таємничих «народів моря» не існує, бо люди самі руйнують власну цивілізацію.

Загадка "катастрофи Бронзової доби" довго розбурхувала уяву істориків, аж поки з'ясувалося, що «народи моря» — це не прибульці з далеких країв, які спричинили катастрофу, а самі мешканці світу бронзи, які зруйнували свій світ і перетворилися на блукальців і завойовників, бандитів і піратів у пошуках нового світу.

А світ Бронзової доби завалився сам під впливом власної складності, бо їй не відповідала складність управлінських систем. Коли світ стає щоразу складнішим, а управлінські системи залишаються простими, то світ стає крихким і врешті завалюється (в кібернетиці є теорема Ешбі, і це висновок із неї, а історія дасть нам чимало прикладів). Саме це відбувається нині з нами.

«Пісні — це все, що їм залишиться, щоб пам'ятати тих із нас, хто вмів писати».

Для того щоб втратити спроможність читати й писати, зовсім не обов'язковий крах цивілізації такого масштабу, як катастрофа Бронзової доби. Достатньо просто припинити читати й писати книги й обмежитися короткими повідомленнями в месенджерах. А якщо треба буде щось спитати, ми спитаємо у штучного інтелекту. І тоді історія з її уроками зникає, а залишаються тільки пісні, що передаються усно. В цих піснях є лише відблиск реальних подій, а як воно було насправді, вже нікого не цікавить. Саме це стається нині з пам'яттю про розвал Радянського Союзу, як я пересвідчився вчора. Нікого не цікавить, як воно було насправді, бо в кожного є свої колись почуті на кухні пісні. І тоді ми йдемо на наступне коло помилок.

«Світанок проллє світло на темний світ — і про наші помилки вкотре забудуть»

Історія вчить лише тому, що нічому не вчить, казав Геґель. Навіть такі помилки, що призводять до страшних жертв і руйнувань, нічому не вчать, і люди готові їх робити знову і знову, коли вважають, що сторінка перегорнута. І це буде з нами.

Насамкінець додам ще одне.

Фільм має багато очевидних ознак постмодерну: безкінечні цитати та самоцитати з попередніх творів Нолана та всяких інших голлівудських фільмів. Тут все не так і все неправильно, якщо дивитися на фільм як на історичний. Натомість тут калейдоскоп розбитих кольорових дзеркал всього сучасного кінематографу, де в кожному кадрі можна побачити свій танок відображень. Тільки лінивий не написав про те, що Агамемнон носить на голові шолом Дарта Вейдера, а можна назбирати сотню подібних прикладів.

Але за цим всім стоїть Шлях героя. Той шлях героя, про який писав цитований на початку Джозеф Кемпбелл. Героя не лубочного, не плаского. Того, хто зруйнував весь світ, заплатив за це страшну ціну, усвідомив свої вчинки, пройшов надзвичайно складний шлях додому (якого вже нема) і зробив власний вибір майбутнього. Як агресор, він не викликає симпатії. Як людина, що пройшла шлях, він викликає повагу.

Нолана питали, чи не занадто він християнізував фільм, адже давні греки епохи Гомера не знали каяття, і тим більше ахейці епохи Бронзової доби, про яких говорив Гомер пів тисячоліття по тому. Дивне запитання, адже фільм звернений до нас сьогоднішніх.

Нолан не постмодерніст, він працює в парадигмі метамодерну — яка попри все стверджує наявність Мети, Шляху й Героя, відкидаючи постмодерні цинізм та безсенсовність.

Бо людство не може жити без Мети, Шляху та Героя.

А щоб захоплення Героєм не спонукало нас повторити його подвиги, він чесно показаний агресором і руйнівником світу.

І ще одне. Для прориву через постмодерн до щирості метамодерну потрібна точка опори.

І так само як в останній "Матриці" Вачовски, тут це любов. До дружини, до сина, до батьківщини. До свого світу, який не вдалося вберегти.

Валерій Пекар, підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи