Ціла низка різноманітних політичних подій останнього часу (громадська критика щодо недоцільності окремих бюджетних витрат, які не відповідають умовам і вимогам війни; емоційні інформаційно-дипломатичні перепалки щодо того, що українці нібито недостатньо дякують за зовнішню підтримку; чутки про можливість виборів під час війни; гостра дискусія в соціальних мережах відносно допису про те, що "українці заслужили цю війну"; тощо) насправді мають однаковий знаменник — це емоційна і політична реакція на ситуацію затягування війни, усвідомлення невизначеності з її подальшими перспективами. Умовно цю реакцію і пов’язаний з нею політико-психологічний стан можна охарактеризувати як синдром втоми від війни. В різних формах він проявляється і у нас і у наших міжнародних партнерів, як в політичних елітах, так і у пересічних громадян. Проявляється він і в росії. Але для нас зараз більш важливою є внутрішня українська ситуація.
У багатьох українців, і на фронті і в тилу, поступово з’являється відчуття, що швидкої перемоги не буде. Війна проти російського вторгнення може затягнутися на невизначений час і потребуватиме від держави і суспільства ще більше жертв. На фоні таких настроїв відновлення у воюючій країні наших довоєнних суспільно-політичних хвороб — корупції, неефективності державних і комунальних інституцій, бюрократичного свавілля, неадекватного умовам війни способу життя окремих можновладців — викликає у абсолютної більшості українців різке обурення. Самі ті традиційні українські проблеми також почали відновлюватися внаслідок затягування війни. До умов затяжної війни почали пристосовуватися не тільки пересічні громадяни, а й нечисті на руку можновладці. Тим більше, що, як свідчить історичний і міжнародний досвід, будь-яка війна створює багато можливостей для бажаючих заробити на ній.
Синдром втоми від війни і реакція на затягування війни проявляється у наших людей по-різному
Більша частина українців просто пристосовується до цієї ситуації, намагаючись адаптуватися до нової "норми", як вони сподіваються, "тимчасової". Хтось намагається відновити квазімирне життя, яке порушують лише повітряні тривоги. Дехто закривається від війни і всього, що з нею пов’язано. Їх влаштує завершення війни в будь-якій формі. Поширеною є амбівалентна реакція — зовні патріотичні почуття, але одночасно небажання, щоб хтось з близьких пішов на фронт. Чим далі буде затягуватись війна, тим більше ця остання група буде підтримувати її завершення у відносно прийнятній формі, зокрема і просто припинення бойових дій.
У нас залишились і ті, хто мав і має, або частково зберігає проросійські погляди. До повномасштабного вторгнення їх було близько 10% (від загалу). Значна частина цих людей поміняла своє ставлення до росії на негативне. Однак їхні погляди залишились суперечливими. Думаю, що серед цих людей чимало прихильників миру будь-якою ціною — "лишь бы не было войны". Залишились і прихильники путіна. Вони чекали приходу російської армії або зміни влади в Україні. Не вийшло. Вони зі зрозумілих причин закрились і своїх поглядів не демонструють. Зовні вони теж пацифісти, однак провину за початок війни вони покладають не на росію, а на Україну. Це явна меншість, мабуть, всього кілька відсотків. Але вони є.
Сумарно група колишніх прихильників ОПЗЖ значно зменшилась, але вони вже не соромляться нагадувати про свої симпатії. Ось конкретний приклад. За даними опитувань Центра Разумкова до початку повномасштабного російського вторгнення (в липні-серпні 2021 р.) Юрію Бойко довіряли 17,6% респондентів. В лютому-березні 2023 р. колишньому лідеру ОПЗЖ довіряли лише 6%. Опитування, яке було проведене в першій половині липня 2023 р. показало, що зараз Юрію Бойко довіряють вже 9,8% респондентів. Ще 7,6% респондентів — це ті, кому важко відповісти на запитання про довіру чи недовіру до Бойко.
Серед цих людей можуть бути і приховані симпатики колишньої ОПЗЖ, або ті, хто коливається у своєму ставленні до Бойка, але без явного негатива до нього. Зазначу, що рейтинги довіри не є електоральними рейтингами. Відсоток тих, хто готовий голосувати за Бойко значно менше. Тим не менш, за опосередкованими ознаками помітно, що прихильники колишньої ОПЗЖ потрохи оговтуються. Це окрема тенденція, однак в широкому політичному контексті вона теж є внутрішньополітичною реакцією на затягування війни.
Найбільш показовою є поведінка політизованої частини суспільства
Активні противники нинішньої влади в перші місяці після російського вторгнення відмовились від прямої критики влади і внутрішньої політичної боротьби. Було розуміння, що зараз всім треба об'єднатись проти спільного ворога. Коли військова ситуація стала не такою загрозливою і в діях різних органів влади почали проявлятися старі українські проблеми, прихильники патріотичної опозиції відновили критику влади. Але до останнього часу діяло табу на критику президента Зеленського. У когось змінилося на позитивне ставлення саме до Володимира Зеленського. А хтось просто розумів, що в умовах війни критика Верховного головнокомандувача є недоречною і буде на користь ворогу. Зрештою це просто не сприймалось широкими верствами суспільства. Зараз деякі представники і прихильники опозиції намагаються скасувати цю "червону лінію" у ставленні до Зеленського.
Менш політизованою, але більш поширеною стала реакція роздратування і різкої критики на адресу конкретних рішень і дій влади, її окремих інституцій і представників. І ця тенденція набирає обертів. І не тільки з суб'єктивних причин. Об'єктивних приводів для критики також стало більше. Але раніше домінували позитивні очікування, зараз все більше емоції незадоволення і роздратування. І ця критика стосується вже не тільки влади, а й нинішнього стану українського суспільства.
В такій реакції я б виділив два протилежних полюси
По-перше, це загальне розчарування і роздратування на рівні майже відчаю. Яскравим проявом таких настроїв став допис, який викликав бурхливу дискусію в соцмережах, з тезою про те, що "українці самі заслужили цю війну". Це була явна істерика (разом з хайпом в стилі соцмереж), і в чистому вигляді прояв втоми від війни.
Минулого року, і навіть ще пів року тому подібний пост в соцмережах сприймався б як явне капітулянтство або просування російських наративів. Зараз він знайшов чимало прихильників. В чому небезпека таких настроїв? Головним чином в тому, що вони демотивують і руйнують нашу психологічну установку на спротив російській агресії.
Політична шкода такої позиції в тому, що провина за війну покладається не на путінський режим і країну-агресорку, а на проблеми в українському суспільстві. Це хибний діагноз, який зараз із задоволенням використовується російською пропагандою. До речі, це позиція, яка за ключовими тезами в оцінках причин війни є дуже близькою до політичних настроїв людей з проросійськими поглядами.
Стратегічно ризик цих настроїв полягає в тому, що вони повертають нас до комплексу меншовартості, та ще і в формі національного самоприниження. Це повернення до стану загальної зневіри і недовіри. З такими настроями ми до перемоги точно не дійдемо.
Інший полюс критичних настроїв — різке незадоволення надмірною розслабленістю суспільства в тилу, заклик до тотальної мобілізації всіх сил і ресурсів на потреби війни. Така позиція проявляється перш за все у тих, хто на фронті, у тих, хто напряму допомагає нашим військовим, а також, хто особистісно і емоційно пов’язаний з військовими, які воюють з ворогом. Гасло цієї суспільної групи — тотальна війна до остаточної перемоги, не зважаючи на чисельні жертви.
Проблема такої позиції в тому, що значна, якщо не більша частина суспільства, не готова до тотальної війни
Крім того, тотальна війна потребує належного ресурсного забезпечення, зокрема і особливо з боку наших партнерів. А у них теж проявляється втома від війни, яка затягується. У наших міжнародних партнерів також є побоювання щодо ризиків ескалації війни. Врешті решт є і зменшення обсягу військових ресурсів, які вони можуть нам надати. Крім того треба враховувати, що на нашу тотальну мобілізацію в росії неминуче дадуть відповідь своєю масовою мобілізацію. І у них мобілізаційний ресурс набагато більший, ніж у нас.
Ще один специфічний прояв втоми від війни — критичні емоції на адресу наших міжнародних партнерів. Вони проявляються не тільки у простих українців, а й час від часу і у представників влади, зокрема іноді і у Зеленського. У цих емоцій, на жаль, є об'єктивна підстава — військова допомога від наших партнерів часто-густо надходить із запізненням, і не в тих обсягах, які дозволили би нам перемогти ворога. Є певні розбіжності в політичних (або ще і в економічних) інтересах, в розумінні цілей і наслідків війни проти росії. По мірі затягування війни з росією ці розбіжності певною мірою посилюються, що і призводить іноді до надмірних емоційних реакцій з обох боків. Однак зазначу, що попри прояви ситуативних критичних емоцій у абсолютної більшості українців зберігається позитивне ставлення до наших міжнародних партнерів.
В чому головний ризик синдрому втоми від війни?
В певному послабленні нашого психологічного потенціалу спротиву російській агресії, в зменшенні рівня нашої національної консолідації (а саме вона стала одною з головних причин того, що ми вистояли перед російською навалою). Особливо небезпечним є повернення вірусу внутрішньої ворожнечі.
Нинішня соціально-психологічна ситуація з синдромом втоми від війни не є критичною. Є лише певні тенденції, які поки що не впливають визначальним чином на хід війни і на загальний стан українського суспільства. Але ці тенденції треба брати до уваги, зокрема і в певному корегуванні державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої.
Умовно кажучи, ми налаштовувались на середню дистанцію, а доведеться бігти марафон. І суспільству треба про це відверто і чесно казати. Офіційним особам необхідно відмовитись від конкретних прогнозів про завершення війни. Ніхто зараз не знає, коли саме може завершитись нинішня війна з росією. Обіцянки про швидку перемогу не є реалістичними, вони починають дратувати в першу чергу військових. А прогнози, що війна затягнеться ще на багато років, можуть мати демотивуючий ефект. Треба зберігати віру в перемогу і в ЗСУ, але з врахуванням реальних перспектив війни, і з постійним нагадуванням, що шлях до перемоги може бути поступовим, поетапним, навіть з певними зупинками для відновлення сил. Стратегічна мета — звільнення всіх окупованих територій — залишається незмінною, а от політична і воєнна стратегія, особливо тактика, можуть мінятися в залежності від обставин війни і ресурсного забезпечення наших дій.
Подолання синдрому втоми від війни особливо потребує рішучих дій держави щодо належної концентрації сил і ресурсів країни для військових дій проти країни-агресорки, і для подолання внутрішніх проблем, в першу чергу корупції. Механізми бюджетного процесу і формати бюджетних витрат мають стати адекватними режиму воєнного стану. Люди мають бачити, що держава робить все необхідне для нашої перемоги.
Війна не спринт, а марафон
Затягування війни і патова ситуація на фронті потребують визначення і координації подальших спільних дій між Україною і нашими міжнародними партнерами. І цей процес має бути достатньо гнучким. Прямий емоційний тиск і заклики "дайте нам більше і скоріше" вже не працюють так, як раніше, а іноді викликають зворотну емоційну реакцію (нагадування про необхідність дякувати за допомогу). Синдром втоми від війни діє і у наших партнерів. Тому не варто втягуватись в обмін гарячими емоціями. Ми більше, ніж вони, зацікавлені в збереженні активних партнерських стосунків. І в підтриманні таких взаємин ми маємо враховувати специфіку інтересів окремих наших партнерів, і саме раціональною мовою з точки зору їх інтересів доводити їм необхідність формування довготривалих форм підтримки України для стримування російської агресії.
Подолання синдрому втоми від війни потребує і суспільних зусиль — стримування негативних емоцій, негативної реакції на будь які прояви внутрішньої агресивної ворожнечі, активного громадського контролю за рішеннями і діями органів державної і місцевої влади, сприяння концентрації сил і ресурсів для потреб оборони і звільнення окупованих територій.
Зрештою втому від війни треба перетерпіти. Ми маємо вистояти. У нас немає іншого виходу.
Володимир Фесенко, політолог
