На Генасамблеї ООН ухвалено резолюцію про співпрацю з Радою Європи. Пересічний документ, у якому зацікавлені обидві міжнародні організації: на тлі кризи функціоналу їм необхідно означити рамки й продемонструвати готовність до активізації та взаємодії.

До речі, для РЄ — це шанс знайти новий функціонал або навіть сенс існування.

Але суть не в цьому, а в одному з уривків преамбули документа "з огляду на те, що безпрецедентні виклики, які стоять сьогодні перед Європою після агресії російської федерації проти України, а до цього проти Грузії, та припинення членства російської федерації у Раді Європи, вимагають зміцнення співпраці між Організацією Об'єднаних Націй та Радою Європи".

Ми маємо:

1. Чергову фіксацію факту агресії рф.
2. Розширення рамок сприйняття агресії не лише на український кейс, а й на війну 2008 року (яка, до речі, не мала наслідків для Кремля).

Відповідно більшість держав, які голосували за резолюцію, голосували саме за питання співпраці між ООН і РЄ.

З іншого боку, держави, які голосували проти, голосували так і через фіксацію агресії в документі та через відсутність механізмів взаємодії (або взагалі конфліктів) із Радою Європи. Тут логічно — рф і залежні від неї.

Але є дві групи держав, які в аналогічних випадках утримувалися чи голосували проти.

1. Ядро БРІКС — Китай, Бразилія, Індія (до речі, ПАР утрималася). Але до цієї групи можна зарахувати Аравійські монархії (Саудівська Аравія, ОАЕ) та Єгипет. А також Туреччину.
2. "Союзники рф" з ОДКБ. Насамперед Казахстан і Вірменія (і знову утрималися — Киргизстан і Таджикистан).

Найцікавіше розібратися у мотивації даних двох груп. Тому що й ті, й інші голосували, усвідомлюючи те, що вони фіксують свою позицію в частині "агресії росії", і те, що це чудово розуміють у Кремлі.

КНР

Ми маємо активізацію китайської дипломатії у регіоні. І бажання КНР тією чи іншою мірою увійти до складу посередників із врегулювання. Сюди ж можна віднести позицію Бразилії та ініціативу щодо створення групи держав-посередників.

В обох варіантах, на перший погляд, їм немає сенсу підвищувати ставки у відносинах з Кремлем. Але є позиція оточення путіна. Зокрема, це:

• ядерний шантаж (проти чого відкритим текстом виступає Пекін);
• "гра" Москви щодо зернової угоди. Спроба "поставити на паузу" експорт зерна, стимулюючи зростання цін на продовольство та (що найважливіше) на добрива. Проти цього виступають усі згадані держави. Одні заробляють на українському зерні, інші залежать від постачання добрив.

Тому цілком логічно, що у відповідь на спроби підняти ставки з боку росії рано чи пізно мала бути отримана відповідь від тих, чиїм інтересам це суперечить. Пікантності додає той факт, що сьогодні Кремль залежить і від КНР, і від Туреччини, і від Аравійських монархій.

Казахстан і Вірменія

Тут не менш цікаво. З одного боку, є накопичені протиріччя. Казахстан має питання експорту вуглеводнів і політичного тиску з боку Кремля. У Вірменії — викручування рук Москвою з питань поступок для реалізації проєкту коридору "північ — південь". Ну й старе роздратування від гри рф на утримання Вірменії у форматі перманентного конфлікту з усіма сусідами.

Але є ще один аспект — Договір про колективну безпеку та його 4-й пункт "Якщо одна з держав — учасниць зазнає агресії (збройного нападу, що загрожує безпеці, стабільності, територіальній цілісності та суверенітету), то це розглядатиметься державами-учасницями як агресія (збройний напад, що загрожує безпеці, стабільності, територіальній цілісності та суверенітету) на всі держави — учасниці цього Договору".

Є небезпека, що на наступних етапах війни росія все ж таки спробує масштабувати конфлікт, серед іншого апелюючи до ОДКБ.

Але вірмени та казахи підстрахувалися. Проголосувавши за формулювання, де зафіксовано, що саме росія є агресором в Україні (і в Грузії у 2008-му), вони зафіксували той факт, що спроба Кремлем задіяти статтю 4 договору буде приречена. Адже вже є визнання, що агресор — рф. Тому будь-які факти дій проти росії (зокрема на російській території) можуть сприйматися як адекватна відповідь держав, які зазнали агресії.

Фактично путін отримав два стусани — від держав, на які розраховує економічно, і від держав, які ще рік тому вважалися зоною "виняткового" російського впливу.

Ігар Тишкевич, політолог, експерт Українського інституту майбутнього