До того ранку я ніколи в житті не чула, як вибухають ракети. Не змогла додзвонитися мамі, тому перша людина, якій я сказала вголос, що нас бомблять, була шефиня Юлія Сухаревська. Спрацювало залізне правило редакції: якщо тікаєш в погріб, керівниця має знати, де тебе знайти.
“Так, як раніше, вже не буде ніколи”
У ті перші хвилини не було страху, я пам’ятаю невимовну скорботу за старим життям, яке росіяни так підступно у нас вкрали. Це коли стоїш на порозі до підвалу, шибки у будинку ходором, і ти розумієш, що так, як раніше, вже не буде ніколи.
Тоді у першу годину я зробила звичний макіяж, одягла найтепліші речі, перевірила інтернет і вийшла у перший прямий воєнний ефір зі сходинок до свого погреба. Я вирішила, що б не сталося далі, маю встигнути розказати про все, що бачу і чую просто зараз. Так і почався мій особистий піврічний марафон в ефірі без вихідних.
Перші 2 місяці я про кожне включення думала, що воно може стати останнім. Тому що місто могли захопити - і довелося б рятуватися. Тому що будинок могли розбити - і довелося б виїжджати. Зв’язок міг обірватися у будь-який момент. Окупанти з перших годин повномасштабного вторгнення стояли на околицях Харкова. Ми у місті знали і чули це.
Як у фільмі жахів
Із Харкова зникли всі інші звуки, лунали тільки канонади. Як у фільмі жахів: музика завмирає перед найстрашнішим моментом. Так сталося на другий день. Зранку я вийшла подивитися і познімати для ефіру, чи є готівка, їжа і вода. І поки дійшла до метро, зустріла з десяток черг знервованих та гомінких людей, які намагалися зробити запаси. Вже коли дійшла до підземки, почався новий потужний обстріл. Коли за годину я поспіхом поверталася додому – вулиці спорожніли, магазини зачинилися, а місто буквально сховалося під землю.
Наступні два місяці всі ці крамнички стояли закриті, а все що вціліло у Харкові – працювало здебільшого у підвалах. Там на поверхні залишилися сталеві люди – військові, рятувальники, поліцейські, волонтери і комунальники. Мені страшенно хотілося всіх обіймати на зйомках. Кожного військового на блок-посту, бо він у нашій формі стоїть. Слюсаря, бо він тут під обстрілами залатав трубу і в мене вдома є вода. Пекаря, який вже тиждень спить на роботі по 3 години, бо весь район приходить до нього пішки за хлібом. Кожного героя сюжету, який попри свій персональний біль і жах ділився своєю історією, бо ми мали разом розказати світові правду.
Це відчувалося з першого погляду: вони розуміють, нащо я настирливо розпитую жінку у домашньому м’якому халаті біля зруйнованого будинку. Ми мали довести, що росіяни брешуть і таки б’ють по цивільним. Було таке абсолютне переконання, що ми з героями моїх матеріалів на одному боці. І відрізнити “свій” чи “чужий” в ті перші дні допомагала мова. У здебільшого російськомовному Харкові саме українська мова, або хоча б привітання українською дозволяло швидко зрозуміти: “Ми - свої”. Ми всі боролися на своєму маленькому фронті, за своїх.
Тепер щодня чекаю, що і про Перемогу повідомлю саме я. Попри ту страшну ціну, яку ми за неї платимо. Вийду у прямий ефір з площі Свободи, чітко і професійно розповім про атмосферу у Харкові. І тільки потім – заплачу.
Ірина Антонюк, власна кореспондентка телеканалу «Ми - Україна» в Харківській області
