У лютому 2022 року більшість із нас не мала жодних сумнівів у тому, що Україна переможе у цій війні. Ця віра була абсурдною - враховуючи диспаритет настільки військової могутності на той момент.
А як інакше? Хіба може бути, що перемога дістанеться силам зла? Хіба може ініціатор безглуздою, нічим не виправданою, жорстокою агресією залишитися безкарним, і, гірше того, тріумфувати? Світ просто не може допустити такого безчинства!
У жовтні 2023 року кількість практичних свідчень тому, що віра у справедливий світ - це лише когнітивне спотворення, не більше того - сильно перевищило больовий поріг.
Світ, очевидно, не справедливий. Більше того, він тяжко поранений
І ось ми стоїмо біля кровоточивої рани світу, і в нас залишилося не так багато опор, щоб утриматись на краю.
Не так ми солідарні один з одним і згуртовані навколо влади (rally 'round the flag не може тривати нескінченно). Не так уже гостро відчуваємо, що ця війна – за свободу та гідність. Усі наші цінності губляться в тумані втоми та горя. Не завжди можемо швидко зорієнтуватись, хто нам ворог, хто друг. Опори нашої стійкості, які здавались непорушними, виявилися крихкими чи ілюзорними.
Фактично, стійкість – це те, що починається зараз. Те, що тримається на тонкій нитці, що пов'язує кожного з нас із цим світом, таким недосконалим, пораненим та несправедливим. Тепер стійкість - це виклик, який кожному з нас доводиться швидше зустрічати на самоті, ніж ділити з кимось. Знаючи, що ніщо не гарантовано - ні мораллю, ні правом, ні навіть проклятим законом сили. Фактично, єдине, в чому ми сьогодні можемо бути впевнені на 100% – це те, що людина раптово смертна. Все, що стосується життя – не знаєш, як воно буде.
Я думаю, що у всіх нас – своя така ниточка, що тягнеться із самої середини серця. Для когось це – любов до життя. Для когось - любов до однієї найдорожчої людини. Для когось – інстинкт самозбереження. Для когось – любов до людства загалом. Тут будь-яка відповідь – правильна.
Усі війни починаються з розлюднення одними людьми інших, з вигадування причин, що виправдовують знищення цілих народів як недостойних ділити цю Землю з іншими народами, кращими. А закінчуються – покаянням, похміллям та раптовим осяянням, що кожне життя – безцінне, люди рівні у праві жити, а єдина прийнятна рамка існування – гуманізм.
Може, ця війна (ці війни) закінчаться тим самим. Ми маємо п'ятсот мільйонів історичних прикладів, що, підійшовши впритул до прірви, людство встигало одуматися і не робити останній фатальний крок.
А може, саме цього разу такий крок буде зроблено.
Ми цього не знаємо. Стійкість - це ниточка, де тримається весь світ.
Світлана Чуніхіна, політична психологиня
