Кажуть, що це слово вже всім набридло, бо глобальна втома таки дає про себе знати. А для мене воно з перших днів повномасштабної війни й до сьогодні залишається важливим. Це слово – тримаємося! Але в цьому «тримаємося» стільки життя, стільки прожитих емоцій, стільки всього пережитого разом.  
 
Коли до мене на сесію приходить дівчина, яка  майже чотири роки навчалася онлайн і часто зі сховища. А сьогодні у неї стоїть задача – куди і як рухатися далі. Коли я проводжу роботу з вагітною жінкою, яка розповідає, що більше всього боїться обстрілу в день пологів. Або працюю з мамою, яка тільки народила й в неї кожного разу під час сирени від страху тремтить тіло й вона дуже швидко навчилася з дитиною спускатися у сховище.  Коли переді мною в кріслі сидить хлопець після поранення, або жінка, яка пройшла полон. Або поважна пані, яка втратила увесь свій багаторічний бізнес та дім, бо все залишилося у Сіверськодонецьку під окупацією. Або… тисячі таких от історій людей я слухала як психотерапевтка та просто як людина. І от ці люди прийшли до мене на психотерапію з однією метою – хочу жити далі та бути в цьому щасливим.

Для мене це неймовірне диво – незламний дух українців. І я хочу написати про те, що саме, на мою професійну та людську думку, тримає нас, українців, у цій війні. Не лише фізично. Не лише економічно. Не лише силою волі. А емоційно. 
 
Мені здається, одна з відповідей — у нашій здатності радіти разом і горювати разом.

Пам’ятаєте день, коли звільнили Київщину? Я пам’ятаю не тільки новини. Я пам’ятаю відчуття, ніби вся країна одночасно видихнула після довгого занурення під воду. Люди плакали, обіймалися, телефонували одне одному, писали незнайомим у соцмережах: «Ми вистояли». Це була не приватна емоція. Це була колективна радість.

Потім був Херсон. І знову країна плакала від щастя. І я плакала. Не тому, що кожен із нас жив у Херсоні. А тому, що звільнення міста переживалося як повернення частини нас самих. 
 
Ми так само радіємо перемогам Олександра Усика. Коли він перемагає на рингу, мільйони людей відчувають не просто спортивне задоволення. Вони відчувають: «Наш вистояв». Коли українські музиканти перемагають на Євробаченні, коли наші спортсмени підіймають прапор на міжнародних аренах, коли українські виробники створюють зброю, що рятує життя наших воїнів, – це теж переживається як спільний успіх. 
 
У психології існує поняття колективної ідентичності – відчуття належності до спільноти, в якій досягнення одних стають емоційним надбанням інших. У мирний час ця ідентичність може бути слабкою, розмитою, майже непомітною. У час війни вона різко посилюється. Наш мозок починає сприймати «ми» як психологічну реальність.

Але війна відкрила в нас не тільки здатність до спільної радості. Вона відкрила ще й здатність до спільного горя.

Ми можемо оплакувати людей, яких ніколи не бачили. Дітей, чиї фотографії з’явилися в новинах після ракетного удару. Родини, які загинули уві сні. Ми можемо плакати через чуже місто так, ніби втратили власний дім. 
 
Коли на вулицях українських міст люди стають на коліна перед кортежем із загиблим воїном, відбувається щось надзвичайно важливе з точки зору психології. Це не просто ритуал пошани. Це ритуал колективного горювання. Через нього суспільство визнає втрату, ділить її між собою і тим самим не дозволяє болю залишитися лише в одній родині.

Психотерапевти добре знають: найважче горе — це ізольоване горе. Коли людина страждає наодинці, нервова система переживає втрату значно тяжче. Коли ж поруч є свідки болю, коли біль розділений, психіка отримує шанс на інтеграцію травматичного досвіду. 
 
Саме тому українське «ми з вами» сьогодні — не порожня фраза. Це форма психологічної підтримки. 

З точки зору нейробіології, наші емоції пов’язані з роботою кількох ключових систем мозку. У стані небезпеки активується система стресу – адреналін і кортизол готують організм до боротьби або втечі. Але людина не може довго жити лише на гормонах стресу. Для збереження психічної стійкості потрібні інші нейрохімічні процеси – дофамінова система, що пов’язана з надією, мотивацією й очікуванням результату, та серотонінова система, що підтримує відчуття стабільності, зв’язку й значущості. 
 
Коли вся країна святкує звільнення міста, перемогу спортсмена чи повернення полонених, ми переживаємо не просто інформаційну подію. Ми переживаємо нейробіологічне відновлення зв’язку. Радість у такі моменти буквально регулює нервову систему, повертає відчуття життя, майбутнього й сенсу. 

Тому я не погоджуся з думкою, що українці тримаються лише на адреналіні. Він допомагає вижити кілька хвилин або кілька годин. Народ не здатний роками зберігати психічну стійкість лише завдяки адреналіну. Нас тримає інше — зв’язок між людьми.

Ми живемо в країні, де незнайомі люди збирають гроші на дрони для незнайомих військових. Де після обстрілів люди несуть чай, ковдри й зарядні пристрої тим, кого ніколи раніше не бачили. Де ми всією країною плачемо від радості, коли є звістка про повернення наших хлопців, і ми кажемо: «Наші вдома»… Де слова «бережіть себе» стали майже щоденним прощанням. 

Як психотерапевтка я бачу: у багатьох українців сформувалося те, що в сучасній психології іноді називають травматичною солідарністю – особливим типом близькості, який виникає між людьми, що проходять через спільну загрозу. На відміну від дружби чи родинної близькості, вона народжується не з вибору, а з необхідності вижити поруч – і тому часто буває глибшою. Це не романтизація війни. 

Але навіть у руйнуванні людина здатна створювати зв’язок, а зв’язок – одна з найпотужніших сил психічного виживання. 
 
Можливо, саме тому після найтемніших ночей ми все одно шукаємо одне одного поглядом. Ми хочемо знати, хто вижив, кому потрібна допомога, хто повернувся додому. Ми не просто населення однієї території. Ми люди, чиї нервові системи навчилися відгукуватися одна на одну. 
 
Є ще одна річ, про яку рідко говорять. Війна змінила не лише наші емоції, а й масштаб нашого серця. До 2022 року багато хто з нас співчував переважно близькому колу – родині, друзям, знайомим. Сьогодні ми здатні плакати за незнайомою дитиною з іншого міста, переживати за пораненого воїна, ім’я якого почули вперше, молитися за людей, яких ніколи не зустрінемо. 

Це страшна ціна, але саме через неї в нас відкрилася величезна здатність до співпереживання. 
 
Іноді я думаю, що саме ця здатність робить нас народом. Не прапор. Не гімн. Не паспорт. А готовність відчувати одне одного. 
 
Коли вибухає ракета в Дніпрі, здригається Львів. Коли ховають воїна в Черкасах, плаче Київ. Коли звільняють село на Харківщині, радіє Одеса. Це не метафора. Це психологічна реальність країни, яка навчилася жити єдиною нервовою системою. 
 
У психотерапії ми знаємо: людина одужує не тільки через індивідуальну роботу над собою. Вона одужує через досвід безпечного зв’язку. Суспільства працюють подібно. Народ, який здатний разом плакати й разом радіти, має значно більший шанс пройти через травму, не втративши людяності. 
 
Саме тому я так уважно спостерігаю за нашими моментами радості. За тим, як люди виходять на вулиці після добрих новин. Як незнайомці усміхаються одне одному. Як у транспорті хтось тихо каже: «Слава Богу», почувши про повернення полонених. У ці миті я бачу не просто емоції. Я бачу психічне відновлення країни. 

Іноді мене питають, що таке щастя під час війни. Це не безтурботність. Не відсутність страху. Не забуття про втрати. 
 
Для мене щастя сьогодні – це момент, коли вся країна одночасно плаче від радості. Коли мільйони людей дивляться одне й те саме відео зі звільненого міста й усміхаються крізь сльози. Коли чужа перемога раптом відчувається як особиста. 
 
Я думаю, це і є одна з найвищих людських втіх — щастя спільно прожитої радості. І, можливо, саме воно допомагає нам залишатися живими не тільки тілом, а й душею.

Колись війна закінчиться. Замовкнуть сирени. Ми повернемося до буденності, роботи, побуту, черг у магазинах і ранкової кави. Але я дуже хочу, щоб разом із миром ми не втратили те, що народилося між нами в найтемніші роки. 
 
Я хочу, щоб ми зберегли здатність радіти чужому успіху так, ніби це наш успіх. Щоб ми й далі помічали чужий біль і не проходили повз. Щоб слово «разом» не стало лише спогадом воєнного часу. 
 
Бо, можливо, головний урок цієї війни не тільки в тому, як боротися. А в тому, як бути людьми одне для одного. 
 
І якщо мене сьогодні запитають, що найбільше вражає мене в українцях як психотерапевтку, я відповім так: ми навчилися ділити між собою й світло, й темряву. А народ, який здатний ділити світло й темряву, має шанс пережити навіть найважчі часи й вийти з них не лише вцілілим, а й глибше людяним. 
 
Саме в цьому я бачу нашу справжню силу. 

Ксенія Тейлор – психотерапевт. Дійсний член Української Асоціації психотерапевтів, Дійсний Член WAPP, Європейської Асоціації психотерапії (ЄАП). Письменниця. Авторка 12 книг в жанрі нон-фікшн, психологічних романів-фентезі. Спікер.