Європа опинилася на роздоріжжі. Три роки повномасштабної війни росії проти України, складні відносини зі США та загальне напруження в трансатлантичній спільноті гостро продемонстрували: американська "парасолька безпеки" більше не може бути сприймалася як гарантована. Замість повсюдних декларацій про "непорушні союзи", Вашингтон дедалі відвертіше дає зрозуміти, що хоче бачити Європу здатною самостійно захищатися. Інакше кажучи, або європейці беруть долю власної безпеки у свої руки, або ж готові заплющувати очі на загрози.
Позиція адміністрації Дональда Трампа тільки підкреслює цю тенденцію. Віцепрезидент США Джей Ді Венс у своїх виступах під час Мюнхенської безпекової конференції-2025 прямо заявив: замість того щоб лякатися зовнішніх загроз, Європі слід спершу подивитися на внутрішні проблеми й навчитися самостійно відповідати на виклики безпеки.
У перекладі на політичну мову це означає: "Америка може підтримати вас, але не буде вирішувати ваші проблеми за вас". Якщо раніше навіть натяк на скорочення військової присутності США в Європі викликав паніку, то зараз і американські топ-політики, і представники країн ЄС говорять про це, як про доконаний факт – процес, який уже йде.
Показово, що президент Франції Еммануель Макрон скликає екстрені саміти європейських лідерів, де вірогідно підтримає щось на кшталт ідеї Зеленського про створення умовної "Армії Європи". Йдеться не про формальний дублікат НАТО, а про реальну бойову силу, здатну реагувати на загрози без залучення американських військових контингентів. Цю концепцію підтримують і деякі інші провідні політики, переконані, що саме зараз формуються нові правила гри в сфері оборони. Варто згадати заяви президента України: "Якщо без української армії не можна зупинити росію, то давайте інтегрувати Україну у спільну силову структуру Європи". Поки що багато хто в ЄС досі з острахом сприймає таку перспективу, проте перші кроки уже робляться.
Усе це спровоковане тим, що США зі своїм традиційним лідерством, здається, бажають "перепочити". І якщо для Америки це прагнення пояснюється внутрішньополітичними інтересами та консервативним поворотом, то для Європи воно звучить тривожним сигналом: або ЄС бере більше відповідальності за власний континент, або ризикує лишитися наодинці з агресивними сусідами. Навіть якщо у майбутньому американський ізоляціонізм трошки пом’якшиться, передумова залишається: Вашингтон очікує, що європейці вкладатимуть у свої збройні сили серйозні кошти та будуть готові діяти самостійно.
Тим часом небезпеки дуже реальні. Москва не полишає планів ревізувати контури післявоєнної Європи й повернути собі вплив. Іран та Північна Корея вкотре виходять з тіні, пробуючи маніпулювати своєю ядерною програмою. Китай нарощує потужність, націлену далеко не тільки на азійський регіон. Якщо ж європейські уряди не підсилять власні армії, не розширять оборонний бюджет і не створять ефективної платформи співпраці (до якої вочевидь долучиться Україна з її колосальним воєнним досвідом), то вже у найближчі роки Європі доведеться або нести колосальні політичні та економічні втрати, або знову відчайдушно благати про допомогу США.
Проте шанс таки є. Дедалі голосніше лунають пропозиції збільшувати спільні витрати на оборону, підписувати міждержавні угоди про тренування й технічне оснащення, переводити військову промисловість на єдиний європейський стандарт. Власне, у надрах ЄС – під пресом реальних викликів – починає зароджуватися розуміння, що "спільна армія" – це не фантастика, а логічна еволюція союзу, який давно переріс виключно економічну інтеграцію. Більше того, війна в Україні відчутно прискорила спільне бачення загроз, і це може стати історичним рубіконом.
Кінцевий вибір, однак, залишається за самою Європою. Чи вдасться їй подолати власні протиріччя, відмовившись від зручної залежності від американської безпеки, та нарешті інвестувати в загальноєвропейську оборону? За нинішнього розвитку подій цей вибір є нагальним: або континент стане самодостатньою силою, або залишиться геополітичним аутсайдером, чекаючи, поки хтось інший вирішить його долю. Безумовно, партнерство з США залишається важливим. Але лише Європа може взяти на себе роль пріоритетного гаранта власних інтересів – чи то шляхом розбудови НАТО за нового формату, чи, якщо цей формат остаточно втратить дієвість, створюючи його альтернативу.
Загалом наближається момент істини: або Європа сформує нову оборонну ідентичність, або ж ризикує опинитися в небезпечному геополітичному вакуумі. І тут Україна може зіграти вирішальну роль – як унікальний постачальник безцінного бойового досвіду, як новий центр оборонних інновацій і водночас як та країна, що сама готова боротися за спільний європейський дім. Розрахунок на колишню силу США, на стару модель взаємин у НАТО чи на "колективного шерифа" більше не працює. Це не поверне стабільність, якщо Європа сама не схоче бути сильним гравцем, а не полем бою чи об’єктом для торгів.
Саме тепер на часі рішучий вибір. Європа мусить довести світові, що вона не тільки культурно-економічне об’єднання, а й серйозна безпекова спільнота. Усе залежить від готовності відкласти взаємні політичні чвари й зробити крок уперед: залучити ресурси, скоригувати стратегії, інтегрувати Україну в оборонні плани, створити "стальну" безпекову парасольку над усім континентом. Якщо цього не станеться, ЄС ризикує отримати те, чого всі так бояться: самостійну, але від того особливо агресивну росію поруч, і роздроблену, безпорадну Європу, покинуту напризволяще. І тоді буде вже надто пізно щось змінювати.
Богдан Попов, експерт АЦ "Обʼєднана Україна"
