Чим важливий саміт НАТО у Вільнюсі для України? Давайте разом розбиратися у цьому питанні, чому ж все таки Україну тримають на порозі НАТО, коли вона вже на практиці довела, що має ті ж самі цінності, що й Європа і весь цивілізований демократичний світ. І не просто говорить про них, а захищає на полі бою, втрачаючи кращих своїх синів і дочок, спиняючи навалу орд варварів, які знов і знов бажають повернути собі вдавані ними сфери впливу у Європі.

Слід наголосити, що лише повноцінне членство в НАТО стало б 100 % гарантією безпеки для українського народу та держави у майбутньому. Є інший так само дієвий, але складніший варіант, який нам всіляко перешкоджатимуть реалізувати - розробити власну ядерну зброю та засоби її доставки, щоб вирівняти баланс сил у цій сфері між Україною та росією, як це відбулося вже між Індією та Пакистаном, що унеможливило розв’язання широкомасштабної війни між ними, обмежившись незначними конфліктами.

Який шлях ми вже пройшли по дорозі до НАТО

Після програшу СРСР в холодній війні у 90-х роках минулого сторіччя і появі низки нових держав на політичній карті світу, стало можливим говорити про співпрацю колишніх країн сателітів радянського союзу з Північно Атлантичним Альянсом. Серед основних концептуальних подій і підходів з розвитку співробітництва країн-членів НАТО щодо країн партнерів, були наступні: 

• 1994 рік – НАТО пропонує для країн не членів/партнерів програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ), яка передбачає співробітництво і спільні дії, кооперацію у сфері безпеки між ними. Програмою передбачалося складання індивідуального плану з партнерства для кожної з країн партнерів.
• 1997 рік – НАТО приймає Мадридську декларацію – про можливе подальше розширення Альянсу і започатковує Середземноморський діалог з країнами басейну.
• 1999 рік – Вашингтонська декларація, яка вже пропонує партнерам НАТО "План дій для членства" (ПДЧ), прийняття перших кандидатів (Польща, Чехія, Угорщина) та ухвалення нової Стратегічної концепції НАТО.

Україна співпрацює з НАТО від самого початку з 1994 року, беручи участь у ПЗМ;

• у  1997 році - Україна на Мадридському саміті підписує з НАТО Хартію про особливе партнерство, яка є основним політичним документом що регламентує стосунки з НАТО і передбачає створення Комісії Україна-НАТО (КУН);
• у 2005 році - домовляється про прискорений (інтенсифікований) діалог, передбачений документом Україна – НАТО "Поглиблення співпраці Україна-НАТО: короткотермінові заходи;
• у 2008 році - Міністр закордонних справ Володимир Огризко передав Генеральному секретарю НАТО Яапу де Хооп Схефферу листа за підписами Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України, в якому висловлюється спільна позиція щодо необхідності та готовності України приєднатися до ПДЧ в ході саміту Організації в Бухаресті. Україна отримує відмову від надання ПДЧ на Бухарестському саміті через особисту позицію Німеччини;
• у 2009 році – з Україною підписують Декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство, яка має активізувати діалог та підвищити рівень політичних стосунків; Президентом України затверджена перша Річна національна програма на 2009 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору;
• у 2014 році Верховною Радою України схвалено Закон про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості. Законом, зокрема, встановлено, що однією з основних засад зовнішньої політики України є поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації. Уряд України також визначає вступ в НАТО пріоритетом для держави;
• у 2018 році НАТО визнає прагнення України приєднатися до Альянсу. Нас називають країною-аспірантом, партнером з розширеними можливостями;
• у 2019 році Україна закріплює стратегічний курс країни на НАТО і ЄС в своїй Конституції. Верховна Рада України ухвалила відповідний закон 335 голосами;
• у 2021 році на Брюсельському позаплановому саміті НАТО (першому для адміністрації Дж.Байдена) НАТО підтверджує можливість членства України в НАТО через ПДЧ. 

Чому членство є невирішеним питанням

30 вересня 2022 року після того, як президент владімір путін підписав "договори про вступ до складу росії" окупованих українських територій Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей, Президент України Володимир Зеленський, Голова Верховної ради Руслан Стефанчук та Прем’єр-міністр Денис Шмигаль підписали заявку на вступ України в НАТО за пришвидшеною процедурою. Відповідна процедура передбачає вступ до НАТО без ПДЧ.

У цьому питанні Україна орієнтувалася на досвід Фінляндії і Швеції. Поки українська сторона чекатиме на затвердження від всіх членів Альянсу, вона запропонувала реалізувати пропозиції щодо гарантій безпеки для неї. Прийняття нас до НАТО означало б остаточний вихід нашої держави із зони впливу росії і створення нової геополітичної реальності в Європі, з якою змушена була б рахуватися росія і весь світ. Однак схоже, що у наших союзників є інші плани і причини не робити цього, принаймні на Вільнюському саміті. Давайте поглянемо чому саме і які це причини? А їх насправді, як на мене, кілька:

1. США разом із партнерами остаточно не вирішили, що робити з росією після її програшу у війні і не мають на сьогодні чіткого сценарію щодо цього. Аналізуючи дискусії та контакти представників США та росії можливо говорити про бажання сторін домовитися про умови закінчення війни.
   
   Найліпший для США варіант - послабити потенціал росії, переформатувавши її у прозахідну демократичну державу, яка почне займатися вирішенням внутрішніх проблем, а не підриватиме світовий порядок і світову систему безпеки, яка склалася по результатах Другої світової війни, де ключова роль належить США. А також вдасться запобігти у такому випадку формування альянсу рф – КНР, що є страшним сном для Заходу.
   
   Найгірший для США варіант - росія програє у війні, але зберігає діючий авторитарний режим, лишається "прокитайською країною"  і, маючи реваншистські настрої, використовує час для підготовки і врешті решт реалізує реванш у Європі.
2. Для США також не вирішеним лишається питання, що робити з ядерною зброєю росії, якщо вона раптом буде дефрагментована, як держава, і зброя розповзеться по нових національних утвореннях. Або що робити, наприклад, у разі початку громадянської війни на такій величезній території, чи не буде втрачено контроль над ядерними запасами другої у світі ядерної потуги, шкідливими ядерними відходами, і шкідливими виробництвами, розташованими на її території, чи не буде застосовано цей арсенал у період можливої смути/громадянської війни?
   
   Або, ще один з варіантів, якщо наступний військовий заколот в росії вдасться і до влади прийдуть радикали і відверті бойовики, які отримають контроль над усім цим ядерним арсеналом росії. Безкінечні дискусії на Заході на різних рівнях від експертного до найвищого політичного керівництва і їхня нерішучість у прийнятті тих чи інших стратегічних рішень (надання Україні літаків, далекобійної зброї), говорять про те, що США, як головний локомотив демократичного табору країн, не визначилися з остаточним рішенням і не посилають однозначний сигнал своїм європейським партнерам щодо майбутнього приєднання України до Альянсу. Або навпаки, визначилися і не хотіли б, щоб про нього дізналися на широкий загал, бо воно йде у розріз з теперішніми трендами підтримки України.
3. У цих умовах ми бачимо маневри деяких ключових європейських політиків, які хотіли б сказати багато, але не сказати нічого конкретного, пообіцяти, але не брати на себе відповідальність. Водночас, всі ці західні політики розуміють, що просто повторивши Україні на Вільнюському саміті НАТО "Бухарестські обіцянки" про "відкриті двері", які й призвели до того, що росія наважилася радикальними методами спробувати завадити Україні приєднатися до НАТО, будуть виглядати політично не коректними, м’яко кажучи.
   
   Крім того, допущений провал Заходу по зобов’язанням перед Україною по Будапештському меморандуму, пряме сприяння перетворенню росії у цього агресивного монстра, завдяки підживлюванню його західними інвестиціями та технологіями, в обмін на дешеві енергоносії, торгівля і співпраця з агресоркою, навіть після окупації нею Грузії і українського Криму, так от після всіх цих провалів вони виглядатимуть навіть не в очах українців, а перед світовою спільнотою дуже, як це сказати більш дипломатично,  політиками, які не викликають до себе довіри і поваги у всьому світі, а сповідують подвійні стандарти.
   
   А їхня непевність у прийнятті рішень і триваючі дискусії серед них щодо майбутнього членства України в НАТО, навпаки переконують росію у тому, що не все для неї втрачено, і за це питання можливо поторгуватися із Заходом. Справа лише ціни, а за ціною росія з цього питання не постоїть, бо вважає його життєвоважливим для подальшого існування своєї вдаваної імперії.
   
   На сьогодні бачимо три групи європейських країн, які також проти членства України в НАТО. Це Франція і Німеччина, які розглядають приєднання України до НАТО, як посилення впливу США на європейську політику. Група промосковських симпатиків на кшталт Угорщини, та третя група країн, які висловлюють занепокоєння через прийняття України до НАТО, що може спровокувати у майбутньому ядерну війну з росією. Також ми чули голоси так званих "нейтральних країн" ЄС, не членів НАТО, але вони також переважно проти прийняття нас до лав Альянсу.
4. Сьогодні змінилося лише те, що після вдаваного військового заколоту Пригожина на Заході зрозуміли, що сценарій дефрагментації рф можливий і таки треба мати відповідний план, бо це може відбутися дуже швидко так як і влада в росії може впасти дуже швидко. Тому лише зараз Захід, або скажімо так, окремі його країни, такі як Британія, почали переглядати свої підходи до рф і розробляти план на випадок фрагментації росії та втрати цим режимом контролю над ядерними арсеналами.
   
   Франція дещо також трансформувала свою позицію говорячи, що треба заявити про можливість приєднання України до НАТО, щоб посадити сторони за стіл перемовин і створити сильну перемовну позицію для України.
5. Найбільш вагомою причиною не прийняття України в НАТО, як не дивно стає позиція КНР. Китай став другою країною світу після саміту Великої двадцятки на о.Балі у 2022. З його точки зору існує китайська альтернативна, щодо розвитку світових стосунків у 21 сторіччі. З точки зору КНР слід позбавитися від логіки холодної війни, скасувати військово-політичні блоки (читай НАТО), бо це все пережитки минулого і провокує конфлікти і протистояння (але всім зрозуміло, що без військово-політичних блоків Китай лишиться найбільшою країною в світі, яка визначатиме порядок денний).
   
   У випадку ж з Україною Китай буде розглядати це, як зовсім протилежний тренд стосовно встановлення тривалого миру у світі, а саме злам балансу у системі безпеки в Європі, і як нарощування зусиль США з геополітичного оточення КНР. Вже існують проамериканські військово-поличні блоки QUAD та AUKUS, які оточують КНР з Півдня і Сходу, зі вступом України до блоку НАТО на кордонах китайської сфери впливу буде посилений блок НАТО. Крім того, структури НАТО щойно з’явилися в Японії.
   
   США у свою чергу також не готові до прямого протистояння з КНР, тому на цьому етапі прагнуть домовитися з Піднебесною по ряду глобальних питань, у тому числі, не розповсюдження ядерної зброї. Ведеться підготовка до епохальної зустрічі Сі Цзінпіна та Байдена. Питання членства України в НАТО скоріш за все буде використано у глобальних  розмінах інтересами з КНР. А так як Україна і її виживання у даний момент повністю залежить від США, ми змушені будемо погоджуватися на ізраїльський варіант безпеки, який нам пропонуватимуть США.

Варіанти систем безпеки для України від західних експертів і чому вони нам не підходять

Ізраїльський варіант – надання Україні фінансової, економічної та технологічної допомоги для розбудови своїх збройних сил, військово-промислового комплексу та зміцнення потенціалу держави, визначення країни - най - най важливішим союзником США та НАТО, але без вступу до нього.

Це з точки зору західних експертів перетворить Україну у "озброєного їжака", яким має подавитися російський ведмідь. Цей варіант, як на мене, не підходить Україні з кількох причин. По – перше, Ізраїль не протистоїть другій ядерній державі світу, а бореться переважно з пара мілітарними  угрупованнями. Для протистояння ж у великій війні з такими державами як Іран, у Ізраїлю є своя ядерна зброя, наявність якої він і не підтверджує і не спростовує. Крім того, економічний і технологічний потенціал Ізраїлю на сьогодні значно переважає потенціали його потенційних супротивників в регіоні, що не можливо сказати про Україну у порівнянні з росією.

Німецький варіант (Кісінджера). ФРН, як частину довоєнної Німеччини, прийняли до лав НАТО у 1955 році з метою використання її військового потенціалу для стримування просування комунізму на Захід. Тобто мова йде про прийняття частини країни, що програла Другу світову війну до блоку НАТО, не зважаючи на те, що інша була окупована по суті радянським союзом.

На Заході вважають, що цей варіант унеможливить повторення війни не дивлячись на те, що Україна буде не задоволена, що частина територій лишилась під окупацією росії. У складі НАТО вона не зможе приймати національних рішень щодо відвоювання своїх територій у майбутньому. А росія не наважиться напасти знову на члена НАТО. Україні не підходить цей варіант, тому що на сьогодні прийняття частини України до НАТО може бути розцінено, як територіальний компроміс з росією через відмову України від вже окупованих росією територій, що для нас категорично неприйнятно.

З трьох питань є відповідь лише на півтора

На саміті у Вільнюсі Україна мала б отримати чіткі відповіді на три запитання щодо своєї безпеки. Перше, підтримка України у ході війни з росією. Друге - отримання гарантій на період після війни і до моменту вступу в НАТО. Третє, і саме основне, оголошення чіткого плану, коли і як ми стаємо членами НАТО.  З трьох питань є відповідь лише на півтора - перше питання і частково на друге. Частково, тому що під гарантіями безпеки розглядається продовження військової допомоги Україні після закінчення війни, що не є повноцінними гарантіями безпеки. Третє питання схоже буде без відповіді на цьому саміті.

З наведеного вище короткого аналізу окремих фактів можливо зробити попередній висновок, що схоже Україну поки що розглядають як озброєний буфер Заходу, який стримуватиме агресивну росію від походу на Європу, а Вільнюський саміт стане ітерацію Бухарестського з деякими інтерпретаціями.

При цьому зауважу, що надзвичайно сильно хотів би помилятися щодо цього. Але заяви, що роблять західні політики напередодні саміту свідчать, що Захід здається знайшов для України формулу, за якою він не приймає стратегічного рішення про прийняття України до НАТО, залишаючи лаг часу і цей козир США для подальших перемовин з КНР. Натомість, повторить рішення Бухарестського саміту про те, що Україна може стати членом НАТО, колись після війни і після проведення відповідних реформ, додавши до цього ще два нововведення - підвищення рівня політичної співпраці  через створення Ради Україна – НАТО (при цьому у мене виникає дежавю, тому що ми вже мали щось подібне – КУН з 1997 року, що ніяк не вплинуло на відмову у  ПДЧ в Бухаресті у 2008 році) та оголошення про програму довгострокової допомоги Україні (хоча це рішення було прийняте раніше для зміцнення економічного, фінансового та воєнного потенціалів України, щоб вона мала змогу чинити спротив росії). Ця довгострокова програма допомоги, є нічим іншим як частковим замінником реальних військово-політичних гарантій, які давала б нам стаття 5 статуту НАТО. Ці три напрямки дійсно сприятимуть активізації нашої співпраці з Північно-атлантичним Альянсом, але не вирішують основного завдання - не дають Україні чіткого плану вступу до нього, а значить 100 відсоткових гарантій безпеки від повторення нової війни.

Уважно слідкуємо за сигналами з Вільнюського саміту

росія ж сприйматиме ці сигнали від Заходу, з одного боку як запрошення "до торгівлі" стосовно життєво важливого для неї питання - утримання України у сфері її впливу, а з іншого, як мотивацію для остаточного вирішення "Українського питання" у майбутньому. А це означитиме створення Заходом передумов для нової війни в Європі, ще більш масштабної і кривавої. Також існує ще один момент, який "не лежить на поверхні" - слід пам’ятати, що членство в НАТО було негласною обов’язковою вимогою для всіх країн-кандидатів на вступ до ЄС. Тому результати Вільнюського саміту матимуть також опосередкований вплив і на рішення ЄС щодо початку з нами восени перемовин про майбутнє членство в Європейському Союзі. 

Тому уважно слідкуємо за результатами саміту у Вільнюсі, і якщо ми не отримаємо чіткої перспективи вступу до Альянсу, це також може віддалити й наші європейські перспективи, тоді прийдеться позбавлятися ілюзій, робити висновки і вживати термінові кроки для забезпечення реальної безпеки українського народу і держави самостійно.

Треба усвідомлювати, що ми маємо багато спільних інтересів з нашими західними союзниками, але вони різняться, як мінімум, щодо майбутнього росії. Лише дефрагментована та позбавлена ядерної зброї росія не представлятиме загрози для нашої держави, Захід же схоже навпаки прагне зберегти росію, переформатувавши її, відірвавши її від Китаю, для його послаблення.

Руслан Осипенко, український дипломат, експерт міжнародник