Reagan National Defense Forum завжди був місцем, де формуються алгоритми американської військово-політичної поведінки. Там не обговорюють абстрактні цінності — там розкладають по поличках, як ці цінності конвертуються в бюджети, контракти, зобов’язання та ризики. Цьогорічний форум у Президентській бібліотеці Рейгана став саме такою точкою переосмислення.
У центрі уваги — промова Міністра війни США Піта Хегсета. Вона охарактеризувала нову філософію оборонної політики Вашингтона: Америка повертається до сили як інструменту політики, але робить це вже не в логіці глобального месіянізму, а через холодний, технологічний і бюджетний реалізм. Хегсет чітко розмежував історичний пафос і реальні пріоритети: як за Рейгана, США інвестують в оборону, не для того щоб переконувати світ у своїй правоті, а щоб мати незаперечний інструмент тиску.
Цей підхід означає переоцінку політичних пріоритетів. Американські війська мають діяти тільки там, де є прямий інтерес США, де результат передбачуваний і де військова логіка не маскується під гуманітарну історію. Хегсет прибрав всю романтику і повернув оборонну політику до її суті: завдання мають відповідати можливостям, стратегія — ресурсам, а цілі — внутрішньому інтересу держави. Реалізм у його трактуванні — це не відмова від цінностей, а відмова від ілюзій.
Другий ключовий елемент — нова вимога до союзників. США не готові більше бути країною, яка закриває чужі проблеми власним коштом. Кожна держава, що називає себе союзником Америки, повинна інвестувати в оборону, нарощувати власні можливості і брати частину відповідальності. І це не погроза, а економічна логіка: Вашингтон не збирається утримувати архітектуру безпеки за інших.
Водночас Пентагон готує прискорення оборонної індустрії. Новий цикл закупівель, радикальні зміни процедур, ставка на швидкість адаптації — очевидно, що США готуються до стратегічного суперництва, яке не схоже на війни минулих десятиліть. Не великі операції, а технологічна конкуренція, масове виробництво дронів, ППО, штучний інтелект і кібероборона.
На цьому тлі питання для України звучить гостріше, ніж у будь-коли раніше. Якщо США говорять про справедливе розподілення тягаря, то чим для Вашингтона є Київ? Розділення відповідальності за безпеку чи інвестиція у розвиток американського оборонного сектору? Переважна частина оборонного співробітництва між Україною і США вже де-факто працює як закупівля американської зброї. І поки Сенат голосує за наступний оборонний бюджет, у ньому є підтримка України — але логіка цієї підтримки змінюється.
Саме тому робота української дипломатії на цьому форумі була максимально стратегічною. Посол Стефанішина використала майданчик RNDF як простір прямої взаємодії — з ключовими конгресменами, сенаторами, оборонними експертами. Вона провела серію контактів з конкретними цілями — зміцнення ППО, просування санкцій проти Росії, координації з європейськими партнерами. Розмова з конгресменом Доном Бейконом — людиною, яка системно просуває проукраїнські ініціативи у Палаті представників стала гарною можливістю донести чіткі потреби України: технологічні загрози, кібербезпека, інновації в обороні.
Вперше відбулася зустріч з сенатором Ріком Скоттом — співавтором двопартійного законопроєкту S.1241 щодо розширення санкцій проти російської економіки. Це важлива деталь: санкції більше не сприймаються як символічний жест. Вони стають інструментом вбудованим у логіку оборонної політики, частиною стратегії тиску на агресора, а не декларацією обурення. Координація з європейцями — ще один необхідний елемент, без якого нова модель «розподіленого тягаря» не працюватиме.
На полях форуму Стефанішина також провела зустрічі з партнерами з ЄС, зокрема з міністром оборони Литви Робертасом Каунасом. Для України це важливо з простої причини: Європа на словах підтримує логіку американського реалізму, але ще не адаптувала власну оборонну систему під вимоги Вашингтона. Якщо США виходять з того, що кожен союзник має бути військово зрілим, Україна має шанс стати тією країною, яка пропонує реальну модель співпраці — з власною армією, власною оборонною індустрією і конкретним внеском у стримування агресора.
Україна традиційно була на RNDF прикладом боротьби за свободу, але сьогодні цього мало. У новій стратегічній реальності одного лише героїзму недостатньо. Важливо показати, що українська оборона — це не лише поле битви, а інвестиція в безпеку Заходу, технологічний розвиток і перехід до нової моделі війни. Якщо в США змінюється парадигма — від експорту демократії до експорту сили, — Київ повинен адаптувати власну дипломатію, аргументи й тактику, і ця робота вже активізована.
RNDF показав: епоха апеляцій до співчуття добігає кінця. Почалася епоха аргументів про інтереси. І в цій логіці Україна має шанс зайняти сильнішу позицію, ніж будь-коли — якщо стане для США партнером, який розуміє жорстку геополітичну арифметику. Саме там сьогодні проходить лінія між країнами, що формують порядок денний, і країнами, на яких цей порядок діє.
