Досвід процесів на пострадянському просторі все ж є показовим. Звісно, кожна країна має свою специфіку, навіть, якщо вона відноситься до тих, хто прагне демократичного укладу та європейського майбутнього.

Тим не менше, окремі події в одній країні є повчальними й для інших. Як, наприклад український Майдан 2013-2014 років - для Грузії.

Ті події, окрім нашого прагнення європейського майбутнього та несприйняття наростаючих узурпаторських тенденцій у владі, показали й закритість у власному просторі, якщо так можна сказати, тих, хто приймав рішення, і те, до чого це може призвести.

Майдан тоді мав внутрішній і зовнішній виміри. Зовнішній стосувався спекулювань влади на європейському виборі (публічно декларувати рух до Європи, а непублічно - шукати ресурсів у Кремля), чим у результаті скористалась Росія. Але куди цікавіший внутрішній - коли силовий варіант, який приймався з однією мотивацією і починався як один процес, в результаті, отримав продовження уже як зовсім інший. Масштабний. Це про втрату чутливості щодо суспільства.

Грузинська влада, прийнявши рішення про зупинку євроінтеграційних зусиль до 2028 року, можливо, мала на меті упередити таку зупинку з боку самих західних інституцій. Те, що нещодавні сумнівні вибори не мали активної реакції та відповіді одразу (як всередині, так і ззовні) додало хибної впевненості у тому, що треба й далі діяти нахрапом (Грузинська мрія уже й кандидата в президенти підшукала).

Що явно стало помилкою.

Олеся Яхно, політичний експерт