Індонезія стала не просто країною-спостерігачем в структурах БРІКС, як було заявлено на саміті організації в Казані в жовтні минулого року, на початку 2025-го ця країна увійшла до складу учасників блоку, ставши повноцінним членом ключової організації країн Глобального Півдня. Про це заявила Бразилія, яка головує в БРІКС.
Примітно, що цей "хід конем" зроблений на короткому інтервалі американського "міжцарів'я", тобто на часовому відрізку відходу старої адміністрації та приходу нової. Поки Байден був зайнятий черговим "зеленим божевіллям" і "каверзами для Трампа", видаючи укази про заборону видобутку вуглеводнів на атлантичному й тихоокеанському шельфі, США проґавили найбільшу економіку Південно-Східної Азії та четверту країну світу за чисельністю населення: 1,4 трлн дол. ВВП 2023 року і 277 млн людей. До речі, в Індонезії ще й дуже перспективний ринок нерухомості - це так, між іншим.
З урахуванням зближення з БРІКС Таїланду і Малайзії, Трампу доведеться в перший же рік свого президентства зіткнутися з максимальним історичним ослабленням позицій США в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Так слабо в "головній точці" геополітичного протистояння в контексті завдання "трьох тіл" Америка ще не виглядала.
З опцій залишається: посилення в Бангладеш, спроба "повернути" Пакистан, що дрейфує до Китаю, поборотися за вплив на Індію, традиційно "похитнути" М'янму, посилити проксі у вигляді Філіппін і спробувати створити Індо-Тихоокеанський аналог НАТО на базі вже наявного військового блоку AUKUS, за допомогою залучення до нього Японії, Південної Кореї та, можливо, Тайваню.
Щоправда, таке блокування острова стане фактично оголошенням війни Китаю - тоді зіткнення КНР і Тайваню стає неминучим, - Китай ніколи не допустить включення Тайваню в новий військовий блок під егідою США.
Геополітичні протистояння
Як бачимо, опцій багато, але всі вони вимагають велетенських за своїми масштабами геополітичних інвестицій.
Наприклад Індія, яку можна втягнути у свою орбіту лише за допомогою запуску в ній найбільшого девелоперського проєкту Заходу в 21 столітті на пару трильйонів доларів.
Якщо йдеться про війну, то США швидко знаходять ці трильйони, а ось на проєкти розвитку економік та інфраструктури Глобального Півдня виходить поки що не дуже.
Таких грошей у США зараз немає. Свої технології Індії Америка теж поки що не поспішає передавати.
Пакистан міцно дрейфує в бік Китаю (китайсько-пакистанський економічний коридор і концесія портів).
Посилення США в Бангладеш викличе різку реакцію Індії. Розгойдування М'янми дасть обмежений результат. Будь-яке розширення AUKUS за межі колишніх колоній Британської імперії (Австралія) - це відкритий виклик Китаю і моментальне загострення насамперед на осях КНДР - Південна Корея (у КНДР, до речі, укладено угоду про стратегічне партнерство з рф) і КНР - Тайвань, з можливим посиленням рівня ризику на осях КНР - Філіппіни, КНР/КНДР - Японія.
Загалом, розширення AUKUS за межі американо-британського світу - це гарантована війна з Китаєм. Але не напряму - це було б катастрофою для всього світу, а через проксі - Тайвань або/та Філіппіни. Також розширення AUKUS категорично не влаштовує Індонезію, адже це може змусити Джакарту хитнутися в бік БРІКС, і так за фактом і сталося.
Завдання "двох" чи "трьох тіл"
Загалом, під прихід Трампа активно формуються дві точки геополітичного протистояння в рамках "завдання трьох тіл".
А апорія "трьох тіл", як відомо, не має рішення. Точніше вона вирішується шляхом спрощення до "задачі двох тіл". Про які ж "два тіла" йдеться?
Це гаряча точка з низьким рівнем витрат для США - Ізраїль і Близький Схід. Підтримка Ізраїлю - це фінансово не критично для США.
А удар по ядерних об'єктах Ірану - не критично у військовому плані. Та й у фінансовому.
Друга точка - холодна з украй високим рівнем витрат. Це Індо-Тихоокеанський регіон і Китай. Війна тут - це безумство. Тому потрібно морозити. А для цього необхідний дуже великий і, відповідно, дуже дорогий геополітичний "компресор".
Країнам регіону потрібні інвестиції, розвиток інфраструктури, відкриття ринків збуту в США, нові технології. Тоді вони дружитимуть з США.
А інакше інвестиції, інфраструктуру і технології їм дасть Китай, у якого, щоправда, поки що немає опції у вигляді преміального ринку збуту, як у США. І це дає Америці історичну фору для нової стратегії.
Але це все вкрай затратно.
Підтримувати протистояння з Китаєм у холодній фазі - це не тільки величезні кошти на модернізацію флоту й авіації, а й колосальні інвестиції "під себе" в країни регіону для створення проамериканської країнової екосистеми.
Вирощування на своєму геополітичному "стовбурі" країн-симбіотів, які, як гриби-трутовики, тягнуть з такого "дерева" дуже багато соків.
Це і є одна з форм реколонізації або колонізаційного імперського бумеранга.
Спочатку контролюєш інші країни для отримання їхніх ресурсів і досягнення світової величі, потім - контролюєш їх для того, щоб цю велич ніхто не потіснив, хоча і ці країни, і їхні ресурси вже особливо й не потрібні.
Завдяки величі будь-який ресурс можна купити за долари, але щоб і надалі зберігати цей нееквівалентний глобальний обмін незабезпеченого фіата на матеріальні ресурси, велич потрібно "годувати", а зони впливу - контролювати.
І тут у Трампа дуже простий вибір - або інвестувати в Індо-Тихоокеанський регіон кілька трильйонів доларів (не обов'язково безпосередньо) і потіснити вплив Китаю, або змиритися зі зростанням величі Піднебесної в регіоні. Або ж спробувати розширити AUKUS і отримати дуже небезпечну проксі-війну з Китаєм. Тим більше, що Індонезія свій вибір уже зробила, вкотре підтверджуючи перший закон географії Тоблера: всі взаємодіють між собою, але ті, хто ближче, - взаємодіють сильніше.
Ну і складністю моменту пояснюється бажання Трампа "списати з геополітичного балансу" або відсепарувати (тимчасово вивести з гри) "третє тіло" в рамках апорії "трьох тіл". У цьому разі йдеться про рф та її війну проти України.
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик
