8 серпня спливає термін ультиматуму президента Трампа, і світ завмер в очікуванні його відповіді. Після візиту спецпредставника до Москви та появи пропозиції про «повітряне перемирʼя», президент США стоїть перед стратегічним вибором: вдарити по Росії повною силою санкцій, оголосити дипломатичну «перемогу» на основі часткових поступок Кремля, чи обрати гібридний шлях, що поєднує обмежений тиск з переговорами. Тож чого чекати?

Доктрина Трампа 2.0 – розшифровка ультиматуму

Аналіз публічних заяв президента Трампа демонструє кардинальну зміну його ставлення до Володимира Путіна. На початку свого другого терміну Трамп характеризував російського лідера як «кмітливого» та «генія», вихваляючись своїми «дуже, дуже добрими стосунками» з ним. Однак ця риторика змінилася на тлі зростаючого розчарування. Трамп почав відкрито визнавати, що «приємні та шанобливі розмови» з Путіним виявляються «безглуздими», оскільки наступного дня після них ракети продовжують вражати українські міста.

Ця еволюція досягла кульмінації у відвертих заявах про фрустрацію. Трамп заявив: «Я більше не так зацікавлений у розмовах» та «Ми отримуємо багато нісенітниці від Путіна, якщо ви хочете знати правду». Ця риторична зміна є критично важливою для розуміння його подальших дій. Це не ідеологічне перетворення на антиросійського «яструба», а реакція бізнесмена-переговірника, який відчуває, що його особисто ввели в оману та зневажили. Зовнішня політика Трампа глибоко персоналізована; він сприймає відмову Путіна від переговорів як прямий виклик його майстерності укладати угоди, що робить його неефективним в очах виборців та міжнародної спільноти.

Сам ультиматум – спочатку на 50 днів, а потім раптово скорочений до 10-12 днів – є класичною переговорною тактикою Трампа, спрямованою на створення терміновості та примушення до відповіді. Його головна мета – досягнення відчутного результату, а саме припинення вогню, яке він зможе представити як свою особисту перемогу, що відповідає його передвиборчій обіцянці закінчити війну за «24 години». Цей підхід є послідовним і знаходить пряму паралель у його політиці щодо НАТО. Там він, розглядаючи альянс як транзакційну угоду, домігся від союзників зобовʼязання збільшити витрати на оборону до 5% ВВП, що він також подав як велику перемогу для американських платників податків.

Цей транзакціоналізм пояснює одночасні погрози на адресу Росії та тиск на європейських союзників. Була розроблена нова модель озброєння України, яку можна описати як «Європа платить, Америка постачає». Згідно з цією схемою, США продають зброю союзникам по НАТО, які потім передають її Києву. Ця модель покликана зменшити прямий фінансовий тягар для США, що є ключовим питанням для його політичної бази. Таким чином, ультиматум є не стільки інструментом для досягнення справедливого миру для України, скільки важелем для примушення Путіна до переговорів, де Трамп зможе виступити в ролі головного миротворця. Візит спецпредставника Стіва Віткоффа до Москви 6 серпня, напередодні закінчення терміну ультиматуму, підкреслює цей підхід. Після тригодинної зустрічі з Путіним Трамп заявив про «дуже продуктивну» зустріч та «значний прогрес», що свідчить про його бажання знайти будь-який результат, який можна подати як успіх, навіть якщо він не відповідає початковим цілям України.

Політика адміністрації Трампа щодо Росії та України характеризується внутрішньою неузгодженістю, що є наслідком різнорідного складу її команди з національної безпеки. З одного боку, такі фігури, як державний секретар Марко Рубіо, представляють більш традиційну жорстку консервативну позицію щодо Росії. З іншого боку, міністр оборони Піт Хегсет, виглядає, займає більш «поступливу» позицію.

Цей внутрішній розкол, посилений тим, що Трамп обирає персонал на основі особистої лояльності, а не досвіду, призводить до політичних «коливань» та плутанини, на які скаржаться європейські союзники. Наприклад, повідомлялося, що Хегсет схвалив тимчасову паузу в постачанні зброї Україні, не поінформувавши Білий дім, що згодом було скасовано самим Трампом. Така внутрішня динаміка означає, що будь-які дії після закінчення терміну ультиматуму будуть результатом інтенсивних внутрішніх дебатів та особистих схильностей Трампа в конкретний момент. Це робить послідовну, довгострокову стратегію малоймовірною і підкреслює необхідність для союзників, і особливо для України, готуватися до кількох, навіть суперечливих, сценаріїв.

Розрахунки Кремля – непокора, витривалість та внутрішній тиск

На публічному рівні Кремль відреагував на ультиматум Трампа з демонстративною зневагою, «знизавши плечима». Речник Дмитро Пєсков заявив, що Росія «вже досить довго живе під жорсткими санкціями» і що війна триватиме незалежно від погроз. Дмитро Медведєв був ще більш войовничим, назвавши ультиматум «театральним» і застерігши Трампа від «гри в ультиматуми».

Однак ця публічна бравада суперечить реакції ринків – після погроз курс рубля впав, а дохідність державних облігацій зросла – та повідомленням про те, що Путін приватно «стурбований» погіршенням відносин зі США. Це свідчить про розрив між пропагандою та реальною оцінкою економічних ризиків у російській системі. Кремль намагається проєктувати образ сили та невразливості, щоб переконати як внутрішню аудиторію, так і міжнародних партнерів, таких як Китай та Індія, що тиск США неефективний. Проте фінансові показники та інсайдерська інформація вказують на те, що загроза сприймається серйозно.

Ключовою стратегічною метою Володимира Путіна залишається повне підкорення України. Він розглядає українську державність як «екзистенційну загрозу» для Росії і прагне знищити її як націю. Його вимоги для будь-яких переговорів включають анексію чотирьох українських областей, які він проголосив російськими, що є абсолютно неприйнятним для Києва. Стратегія Путіна базується на «теорії перемоги», згідно з якою Росія може просто перечекати західну підтримку України та виграти війну на виснаження.

Відмова від переговорів є не просто тактичним вибором, а стратегічною необхідністю для виживання режиму. Будь-яке припинення вогню або мирна угода поставили б під загрозу економічну модель, засновану на війні, яку Путін побудував. Ця модель збагатила його найближче оточення і запобігла економічному колапсу завдяки величезним військовим витратам. Крім того, припинення війни означало б необхідність мати справу з сотнями тисяч жорстоких, демобілізованих солдатів, що становить величезну загрозу для внутрішньої безпеки. Таким чином, з погляду Путіна, продовження війни є менш ризикованим, ніж її завершення на будь-яких умовах, окрім повної перемоги. Війна та націоналістична мобілізація стали основними стовпами його правління, і мирна угода зруйнувала б їх, створивши вакуум влади та значну внутрішню нестабільність.

На перший погляд, російська економіка продемонструвала певну стійкість. Росії вдалося успішно перенаправити експорт енергоносіїв до Азії, де Індія та Китай стали основними покупцями, що забезпечило надходження життєво важливих коштів. Перехід до воєнної економіки з масовими державними субсидіями стимулював зростання ВВП.

Однак ця стійкість має свою ціну. Вона призвела до стрімкої інфляції, високих процентних ставок, дефіциту робочої сили та занепаду невійськових секторів економіки. Економіка демонструє «явні ознаки стресу». Хоча населення досі витримувало санкції, це значною мірою пов'язано з тим, що воно було захищене від найгірших наслідків, а також під впливом ефекту «згуртування навколо прапора», що підживлюється пропагандою. Серйозний шок, такий як всеосяжні вторинні санкції, може виявити цю крихкість.

Таким чином, зневажливе ставлення Кремля до санкцій є прорахованим блефом, спрямованим на демонстрацію сили. Насправді це маскує глибоку стратегічну вразливість: залежність від невеликої кількості не-західних партнерів (Китаю, Індії), чиє дотримання вторинних санкцій США не є гарантованим. Економічне виживання Росії перебуває в руках лідерів у Пекіні та Нью-Делі, чиї стратегічні розрахунки можуть віддати перевагу стабільним торгівельним відносинам зі США, а не підтримці війни Росії, якщо їх змусять обирати.

Гамбіт «повітряного перемирʼя»

На тлі візиту Віткоффа до Москви зʼявилася інформація про те, що Кремль розглядає можливість «повітряного перемирʼя» – припинення ударів ракетами та безпілотниками – як жест деескалації, щоб уникнути американських вторинних санкцій. Ця пропозиція, хоч і не є офіційною, є значущим сигналом, який вимагає ретельного аналізу.

Варто нагадати, що кілька місяців тому президент України Володимир Зеленський запропонував Росії поетапне перемир’я. Першим кроком, за його ініціативою, мало стати припинення бойових дій у повітрі та на морі – повна заборона запуску ракет і далекобійних дронів, а також ударів по енергетичній та іншій цивільній інфраструктурі. Москва тоді відкинула цю пропозицію.

Зараз для Росії це перемирʼя є вигідним тактичним ходом. По-перше, воно дозволяє зберегти дорогі високоточні ракети та безпілотники, водночас продовжуючи наземні операції, де російські війська зберігають ініціативу. По-друге, це пряма спроба задовольнити вимогу Трампа про «припинення вбивств» у спосіб, який не зачіпає ключових військових цілей Росії – захоплення українських територій. По-третє, це дипломатичний маневр, спрямований на розкол між США та європейськими союзниками, а також на зниження міжнародного тиску, представляючи Росію як сторону, готову до деескалації. Однак, погоджуючись на таке перемирʼя, Росія опосередковано визнає ефективність українських ударів у глибину, оскільки угода, ймовірно, вимагатиме взаємності. Крім того, такі удари – це важливий пропагандистський елемент, адже інших успіхів у Росії доволі мало. Тож доведеться пояснювати народу, чому це «велика і могутня» більше не б’є по «нацистах».

Для України пропозиція має беззаперечні плюси, але водночас створює складну дилему. З одного боку, припинення російських повітряних атак стало б величезним полегшенням для цивільного населення та критичної інфраструктури, особливо перед опалювальним сезоном. Це дозволило б відновити енергетичні обʼєкти, стабілізувати економіку та безпечніше переміщувати війська та техніку в тилу. З іншого боку, це може бути проблемою. По-перше, Україна втратить важливий асиметричний важіль тиску – здатність завдавати ударів по військових обʼєктах, нафтопереробних заводах та логістичних вузлах на території Росії. По-друге, це дозволить Росії безперешкодно накопичувати сили для нових наземних наступів. По-третє, це може створити хибне враження деескалації на Заході, що призведе до зменшення поставок систем ППО та іншої військової допомоги. Цих ризиків необхідно уникнути, тому, як завжди, пам’ятаємо, що диявол криється в деталях, які й треба гарно пропрацювати з партнерами.

Сценарії після ультиматуму: чотири шляхи.

Сценарій А: «Максимальний тиск» – санкційний молот.Тригером такого сценарію може стати відверта публічна відмова Путіна від переговорів, поєднана з великою російською військовою ескалацією в Україні (наприклад, масований ракетний обстріл цивільної інфраструктури), що особисто розлютить Трампа.

Трамп санкціонує повне впровадження вторинних санкцій, як і погрожував, можливо, використовуючи законодавство, співавтором якого є сенатор Ліндсі Грем. Управління з контролю за іноземними активами (OFAC) Міністерства фінансів США вносить до списку санкцій великі китайські та індійські фінансові установи та енергетичні компанії, що беруть участь у торгівлі російською нафтою. Вводяться санкції проти російського «тіньового флоту» нафтових танкерів та їхніх страховиків, що паралізує його здатність фізично транспортувати нафту. Цей крок розглядається як «легкий» перший крок для посилення тиску. Цінова стеля G7 на нафту буде агресивно застосовуватися з покараннями за її обхід.

Своєю чергою Кремль розцінить це як акт економічної війни, посилить свою антизахідну пропаганду та поглибить залежність від Китаю в не-доларовій торгівлі та технологічній підтримці. Він може відповісти агресивними кібератаками або іншими асиметричними заходами.

Китай та Індія висловлять рішучий протест, потенційно вдавшись до власних торгівельних заходів у відповідь, що може призвести до ширшої глобальної торгівельної війни. Європейські союзники публічно підтримають цей крок, але приватно будуть занепокоєні економічними наслідками та потенційною ескалацією.

Для України це буде найвигідніший сценарій в коротко- та середньостроковій перспективі. Серйозний удар по енергетичних доходах Росії послабить її здатність підтримувати свою військову машину, потенційно створюючи для України можливості на полі бою та змушуючи Москву переглянути свою максималістську позицію.

Сценарій Б: «Ляпас по запʼястю» – символічні дії та продовження пату. Тригери – Путін дає розпливчасту, ні до чого не зобовʼязуючу відповідь, можливо, погоджуючись на переговори на низькому рівні через посланника Стіва Віткоффа без будь-яких реальних поступок, що дозволить Трампу заявити про незначну перемогу. Пропозиція про «повітряне перемирʼя» може стати центральним елементом цього сценарію. Адміністрація Трампа відмовляється від ризику повномасштабної торгівельної війни з Китаєм та Індією.

Трамп вводить оголошений 25% тариф на Індію, але подає це як ширше торгівельне питання, а не виключно як покарання, повʼязане з Росією. OFAC накладає санкції на невелику кількість дрібних організацій, причетних до обходу санкцій, але уникає націлювання на великі державні підприємства в Китаї чи Індії. Основна загроза всеосяжних вторинних санкцій залишається на столі, але не реалізується, описуючись як інструмент для майбутнього тиску. Модель військової допомоги Україні «Європа платить» продовжується, але без значного якісного оновлення озброєнь.

Своєю чергою Кремль правильно витлумачить це як ознаку обмеженої рішучості США, поглине незначний економічний вплив і продовжить свою війну на виснаження в Україні, впевнений, що він витримав шторм.

Китай та Індія висловлять формальні засудження, але приватно будуть задоволені. Європейські союзники будуть розчаровані слабкою відповіддю, що ще більше прискорить їхні власні оборонні ініціативи через усвідомлення необхідності самостійності.

Для України конфлікт затягнеться. Київ продовжуватиме отримувати допомогу, але недостатню для досягнення вирішального прориву. Цей сценарій несе ризик повільного виснаження військового потенціалу та морального духу України в довгостроковій перспективі.

Сценарій В: «Велика угода» – американсько-російське врегулювання коштом України.Тригери – Трамп переконується, що санкції неефективні («Вони хитрі персонажі»), і що пряма угода з Путіним – єдиний спосіб забезпечити собі найкращі політичні дивіденди. Він віддає перевагу уявній зовнішньополітичній перемозі над запереченнями України та європейських союзників. Візит Віткоффа та розмови про «прогрес» стають основою для прямого саміту Трамп-Путін.

Трамп обходить Київ та європейські столиці для ведення прямих переговорів на високому рівні з Путіним. Укладається угода, заснована на заморожуванні конфлікту по поточній лінії зіткнення. Росії пропонуються поступки, такі як фактичне визнання її контролю над окупованими територіями, формальне блокування членства України в НАТО та скасування деяких санкцій. США значно скорочують або припиняють військову підтримку України для забезпечення дотримання угоди.

Путін, відповідно, досягне своїх ключових стратегічних цілей: розколота Україна, забезпечений сухопутний коридор до Криму та розʼєднаний альянс НАТО. Він, ймовірно, погодиться на таку угоду, розглядаючи її як велику геополітичну перемогу. Хоче одержимість Путіна Україною може тут зіграти з ним злий жарт.

З великою долею ймовірності такий сценарій спричинить серйозну кризу в НАТО. Союзники на східному фланзі, такі як Польща та країни Балтії, розцінять це як зраду та фундаментальний підрив статті 5, що прискорить зусилля зі створення європейської архітектури безпеки, незалежної від США. Франція та Німеччина будуть розлючені тим, що їх відсторонили. Нордичні країни також будуть занепокоєними.

Для України – це найгірший сценарій. Він змусить Україну до глибоко несправедливого миру, винагородить агресію та залишить її назавжди вразливою до майбутніх російських нападів. Це, ймовірно, спровокує масову політичну нестабільність в Україні.

Сценарій Г: «Джокер» – прорахована військова ескалація. Тригери – пряма, провокаційна дія Росії проти американських активів або персоналу, або особливо кричущий злочин в Україні, що створює величезний політичний тиск для сильнішої відповіді. Суперечка Трампа з Медведєвим щодо ядерної риторики переконує його в необхідності демонстрації сили.

Трамп наказує передислокувати стратегічні активи, наприклад атомні підводні човни, як чіткий сигнал рішучості. Адміністрація дає зелене світло на передачу Україні значної кількості ракет ATACMS великої дальності з меншими обмеженнями на їх використання проти військових цілей на території Росії. США значно прискорюють обмін розвідданими та підтримку наведення для українських глибоких ударів.

Росія своєю чергою зіткнеться з серйозною військовою дилемою. Її логістичні вузли, командні центри та авіабази стануть вразливими, що змусить її до значної та руйнівної передислокації активів. Кремль, ймовірно, відповість посиленою ядерною риторикою та погрозами ескалації проти НАТО.

З погляду міжнародної реакції – це буде сценарій з високими ставками. Деякі союзники по НАТО будуть глибоко стурбовані ризиком прямого конфлікту, тоді як країни на східному фланзі будуть заспокоєні демонстрацією сили США. Китай, ймовірно, закличе до стриманості, продовжуючи свою підтримку Росії.

Реалізація такого сценарію надасть Україні значну перевагу на полі бою, дозволяючи їй ефективніше знижувати боєздатність Росії та потенційно змінити стратегічний баланс конфлікту, створюючи важелі для більш сприятливого врегулювання шляхом переговорів.

Аналіз цих чотирьох сценаріїв показує, що вони не є взаємозаперечними, а скоріше представляють спектр можливостей. Найбільш імовірним результатом є поєднання елементів сценаріїв А і Б. Трампу необхідно виглядати жорстким і рішучим після того, як його ультиматум буде проігноровано, що вимагає певних каральних дій. Однак його кінцевою метою є «угода», а повномасштабна економічна війна з Китаєм та Індією ускладнить це завдання і несе значні внутрішні економічні ризики. Враховуючи розбіжності в його команді з національної безпеки, «калібрована» відповідь є найбільш імовірним шляхом. Він запровадить деякі санкції, щоб зберегти довіру, але уникне найбільш ескалаційних кроків, щоб залишити дипломатичні канали відкритими. Цей гібридний підхід дозволить йому стверджувати, що він жорстко ставиться до Путіна, водночас продовжуючи переслідувати свою головну мету – врегулювання шляхом переговорів.

Україна, президент Зеленський, наші дипломати займають проактивну позицію, тримаючи діалог з адміністрацією Трампа та Конгресом. Активно ми взаємодією з європейськими партнерами. Головне завдання – уникнути сценарію «В». ценарій «Великої угоди» між США та Росією становить екзистенційну загрозу не лише для України, але й для всього безпекового порядку після холодної війни. Такий крок зруйнував би довіру до НАТО і, ймовірно, спровокував би хаотичне та швидке переформатування європейської безпеки, що потенційно могло б призвести до створення нових, конкуруючих альянсів та набагато більш нестабільного континенту. Це підкреслює, чому для України та її європейських партнерів життєво важливо розробляти стратегії, які зменшують їхню залежність від непередбачуваної політики Вашингтона.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”