Дванадцятий день операції «Epic Fury». Трамп каже, що перемога «багато в чому досягнута». Через годину – що «ще не перемогли достатньо». Ще через годину погрожує вдарити в двадцять разів сильніше. КВІР у відповідь заявляє, що Іран, а не США, вирішуватиме, коли закінчиться ця війна. Міністр війни Хегсет анонсує «найінтенсивніший день ударів» від початку конфлікту. Нафта за добу падає на 15%, до того злітавши до 120 доларів.
Хаос? Ні. Це і є стратегія. Щоб зрозуміти, хто перемагає, треба спочатку зрозуміти – а які, власне, цілі.
Перший рівень: офіційний. Тут все просто й озвучено прямим текстом – знищити ядерну програму Ірану та його ракетний арсенал. Стримати «давню небезпеку», як каже Трамп. З цим начебто непогано. Удари по Натанзу та Ісфагану – двох ключових ядерних обʼєктах – зафіксовані МАГАТЕ, хоча генеральний директор Гроссі обережно каже, що пошкодження «не дуже значні». Іранський флот знищено, ВПС не існують, радари та ПВО виведені з ладу. За даними CENTCOM, завдано понад 5000 ударів. Темп пусків іранських балістичних ракет різко впав після перших днів – аналітики пояснюють це вичерпанням запасів і знищенням пускових установок. Але КВІР стверджує протилежне: мовляв, вони розгортають ракети з боєголовками вагою понад тонну і готові воювати півроку.
Хто правий? Мабуть, істина десь посередині. Військовий потенціал Ірану суттєво деградував, але не знищений повністю. А головне – навіть деградований Іран здатен завдавати болісних ударів. Шестеро загиблих американських солдатів у Кувейті, 140 поранених загалом, удари по базах у Бахрейні, Катарі, ОАЕ, навіть по британській базі на Кіпрі. Сім загиблих американців за 11 днів – для країни, яка звикла до воєн із мінімальними втратами, це політично чутливо.
Другий рівень: зміна режиму. Офіційно цього ніхто не скаже в камеру. Але британський парламентський звіт фіксує це прямо: мета ударів – індукувати зміну режиму. Глава Єврокомісії фон дер Ляєн, за повідомленнями, підтримує цю ціль. Убивство Хаменеї в перший день війни, удар по Раді експертів під час засідання щодо обрання нового лідера, знищення штаб-квартири КВІР і державного мовника – це не просто «стримування ядерної програми». Це системний демонтаж центрів прийняття рішень.
Проблема в тому, що режим не впав. Моджтаба Хаменеї – син убитого батька – став новим верховним лідером. КВІР миттєво згуртувався навколо нього. Путін написав листа підтримки. Іранський президент Пезешкіан виступив з войовничою промовою: «Іран ніколи не здасться». Вулиці Тегерана порожні від бомбардувань, але державні ЗМІ транслюють мітинги вірності новому лідеру. Трамп, за словами джерел WSJ, «дивувався, що Тегеран не здається». Що, відверто кажучи, говорить більше про якість аналітики в Білому домі, ніж про стійкість Ірану.
Третій рівень: контроль над енергоринком і послання Китаю. Ось тут стає по-справжньому цікаво. Трамп сам назвав своє попередження щодо Ормузької протоки «подарунком Китаю і всім країнам, які активно її використовують». І додав, що сподівається, що «цей жест буде високо оцінений». Це не дипломатична любʼязність – це геополітичний рахунок.
Ормузька протока – це пʼята частина світових поставок нафти. Китай критично від неї залежить. Іран її фактично заблокував – рух суден скоротився на 90%. І тепер саме США виступають гарантом її відкриття. Месидж Пекіну кристально зрозумілий: ваша енергетична безпека залежить від нашої доброї волі. В контексті торговельних воєн, тайванського питання і глобальної конкуренції – це козир, який важко переоцінити.
Водночас США вже дозволили Індії тимчасово купувати російську нафту, а Трамп вночі фактично підтвердив, що може зняти частину санкцій з Росії назавжди – щоб компенсувати випадіння іранських обсягів. G7 попросила МЕА підготувати сценарії вивільнення стратегічних запасів нафти. Тобто війна з Іраном перекроює глобальний енергетичний ландшафт у реальному часі.
Четвертий рівень: внутрішня політика. І ось тут – найбільша вразливість Трампа. Бензин у США подорожчав на 17% за тиждень. Середня ціна – 3,48 долара за галон. Для президента, який прийшов до влади на обіцянках дешевої енергії, це отрута. Опитування показують, що більшість американців проти війни. Республіканці телефонують радникам із занепокоєнням напередодні проміжних виборів до Конгресу.
Трамп намагається загасити пожежу одночасно з усіх боків. У Truth Social пише, що подорожчання – «дуже мала ціна за безпеку». Команда розробляє «більш агресивний план комунікацій». А радники в приватному порядку вже закликають сформулювати стратегію виходу і зафіксувати те, що можна назвати перемогою.
Тож хто перемагає? Якщо мірятимемо перемогу знищеними кораблями і вибитими радарами – США, безумовно. Військова перевага колосальна. Але війни виграються не кількістю ударів, а досягненням політичних цілей. І тут картина значно складніша.
Режим не впав. Іран продовжує стріляти. Ормузька протока фактично заблокована. Нафта дорожчає. Американські виборці невдоволені. Союзники в Перській затоці під ударами дронів і ракет, а Саудівська Аравія, Катар та ОАЕ палять мільйонні ракети Patriot по тридцятитисячним «шахедам» – економіка абсурду в чистому вигляді. Іран виставляє ультиматум: відкриємо протоку, якщо країни виженуть послів США та Ізраїлю. Зрозуміло, що це нереалістично, але сам факт, що Тегеран ще може висувати умови, свідчить: він далеко не зламаний.
Трамп, здається, сам це розуміє. Звідси – хаотичні заяви, де «перемога досягнута» чергується з «ми підемо далі», а погрози «вогню і люті» – з молитвами, щоб цього не довелося робити. Це не шизофренія – це торг. Трамп шукає точку, в якій можна оголосити перемогу і піти, поки ціна – і політична, і нафтова – не стала неприйнятною.
Іронія в тому, що саме так закінчується більшість американських воєн на Близькому Сході. Оголошеною перемогою, яку потім десятиліттями переосмислюють.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
