На перемовинах в Ер-Ріяді США та росія обговорювали питання перемир'я на морі - нову "зернову угоду". На перший погляд, парадоксально адже:

• українські порти тепер працюють, причому на прийом не тільки зерновозів, а й кораблів, що перевозять інші вантажі;
• росія також експортує свої товари через порти Чорного моря.

І якщо порівнювати ситуацію з 2022 роком, коли судноплавство Чорним морем для України фактично було заблоковано, то сьогодні говорити про зернову угоду як про нагальну потребу не доводиться. Однак у цих розмовах є своя логіка, яка виходить за рамки російсько-української війни. Питання в тому, яка держава отримає або збереже домінантні позиції в Чорноморському регіоні, хто з глобальних гравців у майбутньому отримає доступ до Чорного моря і, відповідно, механізми просування своїх інтересів у регіоні.

Якщо говорити про стан сьогодні, то ми маємо, з одного боку, судноплавство як з України, так і з росії. Так, воно наразі під обстрілами, але в досить великих масштабах. З іншого боку, якщо порівнювати ситуацію з 2022 роком, то позиції росії істотно ослабли. Зокрема:

1. Російський Чорноморський флот змушений був евакуюватися з Севастополя і кримських баз і сьогодні перебуває в порту Новоросійська. Ба більше, обговорюється питання, як заховати частину кораблів у портах невизнаної Абхазії;
2. Україна суттєво наростила можливості завдавати удари по об'єктах російської федерації не тільки на морі, а й по прибережній інфраструктурі. Зокрема, по портових об'єктах.

Ослаблення рф природним чином веде до посилення іншої чорноморської держави - Туреччини. Яка за останні три роки:

• закрила питання Нагірного Карабаху, а в майбутньому, після укладення мирного договору між Азербайджаном і Вірменією, різко посилить свій вплив на Південному Кавказі. Зокрема за рахунок ослаблення позицій росії у Вірменії;
• привела до влади в Сирії коаліцію, основу якої складають протурецькі сили. При цьому істотно послабила позиції курдів, які поки що користуються підтримкою США;
• підписала з лівійським урядом у Триполі договір про видобуток вуглеводнів у лівійських середземноморських водах. Тим самим випередивши не тільки росіян, а й американців;
• реалізує політику виведення держав каспійського басейну на європейський ринок нафти й газу через свою територію;
• реалізує спільно з КНР проєкт південної гілки проєкту Road and Belt, що призведе до істотного зростання як турецького, так і китайського впливу в Південно-Східній Європі;
• активно входить в Африку з питаннями військово-технічного співробітництва. Йдеться про торгівлю зброєю, роботу військових фахівців тощо;
• веде будівництво каналу "Стамбул", який може (за наявності інтересу і політичної доцільності для Анкари) "обнулити" конвенцію Монтре.

На перший погляд, для США міг би бути вигідним такий процес. Але у такої тези є кілька контраргументів:
- Уряд Туреччини складно віднести до тих, які будуть сліпо йти у фарватері політики США. Швидше, навпаки. Анкара може бути тактичним союзником Вашингтона, але лише тактичним.
- Перетворення Туреччини на регіональну супердержаву створює проблеми для реалізації політики США зі створення регіональних проамериканських коаліцій. Як мінімум у питаннях проєкту "міжмор'я". До якого, за ідеєю, мають увійти досить потужні чорноморські країни. Наприклад, Румунія.

Але, якщо в регіоні є своя "супердержава", то відкритим залишається питання наскільки Бухарест буде лояльний до згаданої ідеї. Особливо, якщо Анкара запропонує свій формат.

1. Співпраця Туреччини та КНР, а також реалізація (в майбутньому) проєктів Iraq Development Road і, в майбутньому, каналу Стамбул дає змогу Китаю створювати і зміцнювати "південноєвропейську" вісь своєї присутності у вигляді "Румунія-Угорщина-Сербія".
2. Політика Туреччини щодо виведення Туркменістану і Казахстану на проєкти продажу своїх вуглеводнів через турецьку (або азербайджанську) територію дає Європі можливість купівлі відносно дешевої сировини. Що забирає у Трампа "пряник" для Путіна у вигляді повернення росії на європейський ринок газу (через СП зі США). Просто якщо буде газ із Центральної Азії, ідея доцільності повернення Газпрому на ринок матиме менше прихильників.

Крім власне "турецьких" ввідних, є й питання пов'язані з Україною. Безпека Одеси? Не думаю. Є інший об'єкт - Каспійський трубопровідний консорціум - нафтопровід з Казахстану до чорноморських портів росії. Який на 24% (щонайменше) належить американським компаніям, 24% у власності "Лукойл" і ще 24% у російської держави. І по інфраструктурі КТК уже прилітало. Менш як місяць тому була велика пожежа на КТК НПС "Кропоткінська". Туди ж якісь дрони прилетіли буквально вчора.

А тепер давайте поговоримо про те, що дасть нова "зернова угода". Заборона на удари по кораблях і портовій інфраструктурі. А це означає, що росія безперешкодно відновлює роботу КТК, чорноморський флот рф частково повертається до Севастополя.

Росіяни вкотре облаштовують бази спостереження на "вишках Бойка". Тобто росія суттєво посилюється в регіоні, повертаючи свої позиції до кінця 2022 року. Крім того, США не треба буде відповідати на питання чому російські добрива формально під санкціями, але вільно продаються завдяки General License №6 (яка продовжується з кінця 2022 року кожні 6 місяців).

При цьому Туреччина втрачає можливість використати слабкість росії для різкого посилення власного впливу в чорноморському регіоні у 2025 році. Як наслідок, питання реалізації китайсько-турецьких ініціатив стикаються з новими умовами та обмеженнями.

З одного боку США не в захваті від посилення Китаю. З іншого росія так само не буде рада появі альтернативи для китайського транзиту через її територію. І ця логіка пояснює, чому для США раптом питання Чорного Моря стало пріоритетним. Для Трампа важливо отримати закріплену якимись домовленостями (за участю Сполучених Штатів) щодо чорноморського регіону до саміту США-КНР. Адже тоді, користуючись його логікою, "однією сильною картою" у нього стане більше.

Для росії висунення ідеї зернової угоди вигідне ще з однієї причини. Путіну необхідно, щоб за якимось форматом домовленостей Україна сказала "ні". Відновлення "зернової угоди" з української точки зору абсурдно. Але саме українська сторона свого часу витратила багато зусиль на просування тези про те, що такого роду угоди є, скоріше, гуманітарними. Укладеними в інтересах слабких держав. І сьогодні "ні" по такій темі битиме по українських позиціях. Чи є варіанти власної політики?

З одного боку, до укладення угоди "виносити" портову інфраструктуру росії. Але питання, чи є для цього достатня ресурсна база. З іншого боку, проводити консультації щодо сценаріїв реагування на подібні виклики. Щонайменше, з Туреччиною і Румунією. В ідеалі, ще й із КНР. І намагатися виставляти додаткові умови. Наприклад, обмеження для ЧФ рф, демілітаризація газовидобувних вишок тощо. Тягнути час. Зокрема, пропонуючи ідею "перемир'я в повітрі", яка артикулювалася від самого початку. Для цього потрібна певна політична гнучкість і вміння балансувати на інтересах партнерів. Хочеться сподіватися, що такі якості в української переговорної групи є.

Ігар Тишкевич, політичний аналітик