Нідерланди та Угорщина нещодавно оголосили про свій намір не дотримуватися нового міграційного пакту Європейського Союзу, що вкотре викликає серйозні питання щодо єдності блоку та здатності знаходити консенсус у питаннях, що стосуються міграційної політики.
Міграція – це не нова проблема для ЄС. З 2015 року, коли криза біженців досягла свого піку, європейські лідери були змушені шукати рішення, які б могли врегулювати потоки мігрантів й водночас зберегти основні цінності Союзу, зокрема повагу до прав людини.
ЄС спробував зробити черговий крок у цьому напрямку, запропонувавши новий міграційний пакт, який має набути чинності у 2026 році.
Основна мета цього документа полягає в тому, щоб створити ефективну систему управління міграцією, яка б дозволила обробляти заявки на притулок швидше, а також забезпечити справедливий розподіл біженців між державами-членами.
Теоретично, це мало б зменшити навантаження на прикордонні держави та підвищити ефективність системи загалом, але практично, навіть у таких фундаментальних та очевидних питаннях ЄС не може дійти до загального сполучника у своїх діях. Як часто буває у випадку з великими політичними ініціативами, реальність виявляється складнішою у питаннях одностайності.
Нідерланди, які зазвичай стоять на позиціях жорсткішого контролю міграційних потоків, заявили, що новий пакт не відповідає їхнім очікуванням. Їхня критика зосереджена на тому, що запропоновані реформи є недостатньо суворими, щоб обмежити кількість мігрантів, які прибувають до Європи. Амстердам хоче бачити більш радикальні рішення, які б дозволили ефективніше контролювати міграційні потоки, встановлюючи більш чіткі та суворіші механізми.
Угорщина, своєю чергою, традиційно налаштована проти будь-яких спроб Брюсселя втручатися в національні питання, особливо коли йдеться про контроль кордонів. Орбан давно займає жорстку позицію стосовно міграції, а новий пакт лише загострює старі суперечки між Угорщиною та Європейською Комісією. Будапешт наполягає на тому, що міграційна політика повинна залишатися суверенною компетенцією держав-членів й не бажає приймати нові правила, які нав'язує Брюссель.
Крім політичних розбіжностей, є й суто практичні аспекти, які турбують прикордонні країни, такі як Італія, Греція та Мальта. Хоча ЄС виділив досить великі кошти – 2 мільярди євро на реалізацію нового пакту, багато хто вважає, що цих грошей недостатньо для вирішення проблеми на належному рівні. Інфраструктурні потреби, зокрема розширення центрів утримання та забезпечення ефективного управління кордонами, вимагають набагато більших ресурсів, ніж це передбачено у пакті, вважають прикордонні держави.
У 2015-2016 роках кількість заявок на притулок у країнах ЄС та асоційованих країнах Шенгенської зони досягла піку понад 1,250,000, що було спричинено міграційною кризою. У 2017-2019 роках кількість заявок зменшилася та стабілізувалася на рівні близько 500,000–700,000. У 2020 році, через пандемію COVID-19, цей показник різко знизився до менш ніж 500,000. Проте вже у 2023 році кількість заявок знову досягла близько 1,000,000 й тільки продовжує зростати.
Отже, ми маємо ситуацію, коли ключові держави-члени ЄС починають відверто висловлювати невдоволення ще до того, як новий пакт фактично набрав чинності. Це не лише ставить під загрозу успішність реалізації, але й загострює старі конфлікти всередині Союзу.
Опозиція з боку Нідерландів та Угорщини може вкотре свідчити про те, що ЄС й надалі буде стикатися з новими викликами у своїй здатності діяти як єдиний блок у вирішенні глобальних проблем. Вересневий звіт технократа Маріо Драгі чітко дав зрозуміти: якщо реформи не будуть проведені зараз, ЄС у майбутньому доведеться шукати своє місце вже не в "першій лізі".
Пріоритети ЄС наразі дуже логічно переходять від зеленої політики, мультикультуралізму та держави загального благоустрою, до питань конкуренції з Китаєм, оборонних та безпекових заходів, мігрантів й майбутнього ЄС як наднаціональної структури в цілому.
Чи є це кризою ідентичності для Європейського Союзу? Так, безумовно, це певний виклик. Час відроджуватися й ставати реалістами. Європа, яка протягом десятиліть прагнула до єдності, сьогодні стикається з усе більшими внутрішніми розбіжностями.
Міграція стала лакмусовим папірцем, який чітко вказав на політичні суперечності між державами-членами. Якщо ЄС у найближчому майбутньому не зможе знайти рішення, яке б принаймні частково влаштувало більшість, це може поставити під сумнів майбутнє самої ідеї європейської солідарності.
Гліб Остапенко, політолог, експерт з питань зовнішньої політики
