Після серії публічних заяв спецпосланця Стівена Віткоффа, віцепрезидента США Джей Ді Венса та самого Дональда Трампа стало очевидно: нова американська адміністрація активно транслює ключові елементи російської пропаганди. Це стосується як територіального питання, так і делегітимізації української влади, дезінформації, виборів та НАТО. Виникає головне питання: навіщо вони це роблять? Яка мета? І що з цим робити Україні?
Питання "Навіщо вони це роблять?" – ключове. Можна виокремити кілька версій, які пояснюють поведінку команди Трампа (Віткоффа, Венса, самого Трампа) щодо повторення або просування російських наративів про війну в Україні. Ці версії не взаємозаперечні – вони накладаються і створюють політично-ідеологічний пазл, який ми маємо зібрати, щоб розуміти наші нові відносини з США.
- Ідеологічний ізоляціонізм і "Америка понад усе". Пояснення: Трамп і його союзники вірять, що США не мають втручатись у "чужі війни". Усі зовнішньополітичні ініціативи (включно з допомогою Україні) сприймаються як тягар для американського бюджету та виборців.
Наслідки: вони шукають аргументи, щоб обґрунтувати скорочення підтримки України. Кремлівські тези тут "підходять як ключ до замка": війна – не наша справа, Зеленський – не партнер, території – все одно втрачені.
Ціль – зосередити ресурси на внутрішніх проблемах і посилити політичну базу серед виборців, які втомилися від "військових авантюр". - Прагматизм і політичний "діл" із Путіним. Пояснення: Трамп вважає, що може укласти "вигідну угоду" з Путіним, якщо прибере з гри Зеленського та переконає Україну піти на поступки.
Наслідки: делегітимізація української влади, тиск на Київ, щоб той прийняв "реальність на землі", – це умови, які спростять укладання угоди на умовах Москви, але з американським "підписом".
Ціль – показати, що Трамп "зупинив війну", отримати політичний тріумф і зміцнити статус світового перемовника – навіть ціною українського суверенітету. - Бізнес-зв’язки та корупційний підтекст. Пояснення: частина команди Трампа має (або мала) особисті, бізнесові, фінансові інтереси у рф чи в олігархічних структурах, повʼязаних з нею. Симпатія до Путіна може мати дуже конкретну матеріальну мотивацію.
Наслідки: лояльність до Кремля проявляється через м’які формулювання, виправдання дій Путіна і просування наративів, які шкодять інтересам України.
Ціль – збереження (чи відновлення) бізнес-контактів, впливу, вигідних схем. - Розкол Заходу як стратегія. Пояснення: ставлячи під сумнів доцільність підтримки України, команда Трампа підриває єдність трансатлантичного блоку. Вони вважають, що США переплачують за європейську безпеку, а також США хочуть вигідно отримувати від ЄС необхідні технології.
Наслідки: це на руку Кремля – менше єдності, менше допомоги, більше шансів виграти в затяжній війні.
Ціль – перебудова системи міжнародних відносин, у якій США не є «гарантом», а лише "сильним гравцем, що діє у власних інтересах". - Збіг наративів – не навмисна зрада, а когнітивна інерція. Пояснення: частина заяв може бути не навмисною пропагандою, а наслідком інформаційного вакууму, небажання слухати українську сторону, спрощеного уявлення про війну (як про "поганий конфлікт, який треба просто зупинити").
Наслідки: це відкриває шлях до несвідомого повторення меседжів, які були підкинуті російською пропагандою або її резонаторами в американському інфопросторі.
Ціль – здаватися "розумним і миротворцем" для виборців, не вдаючись у глибину конфлікту.
Симптоми політичного зсуву очевидні. Новий Білий дім поступово рухається в бік концепту "реалістичного миру", який все більше нагадує геополітичну капітуляцію України. Те, що ще вчора було елементом гібридної війни Кремля, сьогодні стає публічною позицією партнерів України. І це – виклик не лише Києву, а всьому цивілізованому світу.
ЯКЩО МИ НЕ НАЗВЕМО РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ СЬОГОДНІ, ЗАВТРА ВОНИ СТАНУТЬ НОВОЮ НОРМОЮ.
Що ж нам робити? По-перше, не мовчати – відповідати фактами. Офіційний Київ має системно реагувати на ключові дезінформаційні меседжі: наприклад, що Зеленський – нелегітимний, що підтримка на рівні 4%, що Україна не хоче миру. Це має бути не через емоції, а через факти, дані та медіаінфраструктуру – особливо англомовну. Спростування фейків повинні йти попереду, а не бути лише реакцією на кризу.
По-друге, будувати коаліцію "поза Білим домом". Конгрес, Пентагон, Держдеп, губернатори, аналітичні центри, європейські партнери, Ізраїль, Японія, Канада, – усі вони мають стати альтернативними точками впливу. Україна повинна грати багатоканально, розуміючи, що навіть президент США не має абсолютної влади.
По-третє, переосмислити комунікацію з республіканцями. Україна має говорити не про "демократію", а про оборону християнської цивілізації, безпеку НАТО, стримування Китаю і захист кордонів. Для республіканця важливе: сила, порядок, інтерес, перемога. Саме так треба рахувати меседжі.
По-четверте, утримувати моральну висоту, але без ілюзій. Не варто грати у "подобаємось Трампу". Але й втрачати зв’язок із частиною електорату США – самогубство. Варто діяти з повагою, твердо, з чітким меседжем: "Ми не проблема Америки – ми її захисний щит (вигідний партнер тощо)".
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
