На східному фронті сьогодні без змін
Все тихо, загинув лише один
А ми переходим до інших новин
Бо стільки цікавого в світі…
Олександр Фоззі Сидоренко
У сприйняті 16-ти місяців повномасштабної війни українці пройшли довгий шлях: від бравурно-заспокійливого "за 2 – 3 тижні все вирішиться" до утаємничено-оптимістичного "ЗСУ зайдуть в Крим до кінця весни 2023 року і скоро це закінчиться".
Безпідставні обіцянки та помилкові прогнози не похитнули віру в перемогу більшості громадян України. Ми навчилися жити під обстрілами. Однак телемарафони та президентські виступи, що на початку вторгнення були опорою для багатьох, зараз не дають відповіді на надважливі питання: якою буде перемога і як будемо жити після війни?
Колективна травма консолідувала українців та спонукала думати про зміну "правил гри"
Іспанський письменник і філософ Міґель де Унамуно-і-Хуґо писав, що мир проростає з боротьби за життя і пошуку миру із самим собою.
Ми довели свою велику здатність боротися за життя. Однак щодо миру зі самими собою, то маємо великий простір для роздумів. Колективна травма консолідувала українців та спонукала думати про зміну "правил гри".
Багатьом ще згадають дії чи бездіяльність до і під час війни. Нещодавно волонтерка Марія Берлінська поставила риторичне питання: "Чи поніс хтось відповідальність за те, що людей до останнього заспокоювали в Бучі, Ірпені, Маріуполі..?.. Все це має значення лише якщо ми заставимо їх сидіти. Всерйоз і надовго.". І таких питань дедалі більшатиме. Особливо, коли відбуватимуться наступні виборчі кампанії...
Очевидно, що в українців різний досвід зіткнення з війною. Хтось перебуває на лінії фронту чи допомагає ЗСУ, хтось підтримує економіку, створює робочі місця і потерпає від ракетних обстрілів, а є ті, для кого відлуння війни лише у новинній стрічці PR-марафону. А десь радісним життям живе батальйон "Монако".
І чим далі від лінії фронту, тим більше війна стає медійно-віртуальною, тим більшає розмов про "втому від війни". До цього ж слід додати "гру на емоціях", яку влада охоче застосовує до суспільства як до "дітей нерозумних", що потребують простих рішень. Хоча аргументи про те, що "не на часі" і "не розхитуйте човен" вже не завжди спрацьовують.
Заплативши життям за свободу
Наше життя сповнене невизначеності навіть у мирні часи, а тепер і поготів. Понад рік війни посилив нашу сприйнятливість до невизначеності, згуртував нас і додав адаптивності, однак горизонт планування зменшився.
Ймовірно, що "втома від війни", про яку так багато говорять, є певним проявом тривоги щодо невизначеності нашого спільного майбутнього. Оговтавшись від шоку перших місяців війни, ми вже мали змогу бачити, що для декого у владі війна нічого не змінила. То чи стане ця кровопролитна війна поштовхом до зміни "правил гри"?
На війні ми "бачимо людину без прикрас", то чи у післявоєнний час знову вдовольнятимемося лише політичними "перформансами"? Чи нам знову доведеться відстоювати новий суспільний договір на барикадах?
Для росії перспективи майбутнього є очевидними і передбачуваними, оскільки незмінним залишається алгоритм їх історичного поступу: "диктатура – воєнна істерія – війна – "смута" – зміна влади – нова диктатура".
Зміна вождів-диктаторів не змінює національну самосвідомість росіян. Окрім базових потреб, вони мають лише потребу у величі як компенсаторному механізмі за приниження.
Теза про те, що "російсько-українська війна почалася, бо так захотів путін" є когнітивним упередженням. путін – вторинний і є не причиною воєнної агресії росії, а наслідок світоглядних вимірів російського народу, де "життя – ніщо", "світ несправедливий до нас", "нам всі заздрять і хочуть знищити".
Вони не відчувають сорому і провини за всі злочини, що вчинені в Україні, бо, за висловом російського пропагандиста, є "етично черствими". Тому погрози про те, що "можемо повторити" втілюватимуться до повної фрагментації цього агресивного державного утворення.
Наш шлях значно складніший, бо це шлях людей, що обрали свободу волі. Тому маємо шукати відповіді на ці надважливі питання, щоб на нашому "східному фронті" відбулися зміни. Заради себе і заради тих, хто заплатив своїм життям за нашу свободу. Мар’яна Савка рік тому написала, що "ми всі – втомлені мурахи війни, яку не вибирали. Але ми водночас мурахи перемоги, якої заслуговуємо… поки поспівчуваю тобі і всім нам та скажу: не нічого прекраснішого , ніж люди, які тримають стрій..". То ж тримаймо стрій і, ймовірно, колись український "Ремарк" напише про російсько-українську війну, про "вітер надії, що летів над згарищами й понівеченими полями.." і про народ, який вкотре подивував світ.
Лідія Смола, доктор політичних наук, професор
