Поки одні домовляються про захист неба, паралельно працює ще одна зброя – тиск на Росію. Про неї варто сказати окремо, бо тут багато плутанини: мовляв, санкції не діють, удари нічого не змінюють. Насправді цифри кажуть інше.

Зеленський пояснив це дуже наочно. Російська зброя не така вже й «своя», як її малює пропаганда. Пʼять ракет «Калібр» – це 145 закордонних деталей. Тридцять три «Іскандери» – понад тисячу. А 650 дронів – більш як 17 тисяч імпортних компонентів. Без цих деталей російські заводи просто стануть. Тому головний удар – не лише по самих заводах, а по хитрих схемах, якими Росія ці деталі завозить в обхід заборон. Європа готує вже 21-й пакет санкцій. Велика Британія вдарила по тіньових грошових схемах, через які Москва обходить обмеження, – і за це Зеленський окремо подякував британському премʼєру.

Але найважливіше навіть не самі санкції. Найважливіше – проста різниця. Заборону на папері можна обійти: через підставні фірми, інші країни, криптовалюту. Це гра в кота-мишки, і Росія в неї грати вміє. А от спалений склад пального чи зруйнований нафтопереробний завод обійти неможливо – їх просто більше немає. Українські далекобійні удари вже залишають росіян без пального – і на окупованих територіях, і в самій Росії. Ось у чому головне: найкраще працює той тиск, який не скасуєш одним підписом. Санкцію можна відмінити. Згорілий завод назад не відбудуєш.

І ще одна цифра – на випадок розмов про те, що Україна нібито «живе за чужий рахунок». Україна не лише бере допомогу. Вона сама вкладає 45–50 мільярдів доларів на рік у виробництво власної зброї. Це, як каже Зеленський, і є справжня гарантія безпеки, а не «подарунок із неба». Країна, яка стільки вкладає у власну оборону, – це партнер, а не прохач.

Є тут і дипломатична частина. У розмовах із британським і норвезьким премʼєрами Зеленський повторив думку, яку Київ озвучує дедалі частіше: Європа теж повинна мати власний голос у тому, як закінчувати війну. Не замість Америки – а разом із нею. Попереду великі зустрічі: саміт G7 і саміт НАТО, на який Україну запрошено. Завдання – щоб ці зустрічі дали реальний результат, особливо щодо захисту від балістики.

При цьому Зеленський не обіцяє швидкого дива. Його слова прості: за літо й осінь реально наблизити мир. Не за тиждень і не якимось одним «жестом доброї волі». Бо мир настає не тоді, коли хтось добровільно поступається, а тоді, коли тиск стає нестерпним: санкції, удари, гроші, єдність – усе разом.

Що з цього маємо ми. Звідси випливає просте правило, за яким можна перевіряти будь-які мирні пропозиції найближчим часом. Якщо хтось радить послабити тиск зараз – заради «доброї волі» – він насправді пропонує не закінчити війну, а її продовжити. Тиск має спрацювати до кінця, інакше не спрацює взагалі. І це, мабуть, головний висновок: безпека – це не те, на що Україна чекає від інших. Це те, що вона робить сама. А від партнерів просить лише одного – швидкості.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”