Я тепер нечасто пишу про Крим. Мабуть, за ці роки я просто вичерпався. Усе, що хотілося сказати, – висловлене.

Пригадую, як в одному інтерв'ю мене запитали про улюблене місто. Спершу перебирав у пам'яті красиве й альбомне, а потім назвав Сімферополь. Ні, я не з'їхав із глузду. Я все про своє рідне місто знаю. Знаю, що воно маленьке, занедбане і недоладне. Та саме воно має монополію на мої дитячі спогади. Можна прожити весь залишок життя в Брюгге, але там вони вже не з'являться.

Чітко пам'ятаю передвоєнний 2013-й. Напередодні Майдану півострів здавався периферією колишньої імперії. Забутою й непотрібною, як бабусині консервації. Мабуть, такий вигляд могла б мати російська ескадра в Бізерті десь у 1930 році. Уже минуло шість років від часу визнання радянської влади, але ще не настав 1936-й, коли віддадуть на металобрухт останній корабель – лінкор "Генерал Алексеев". Військова постава ще помітна серед швейцарів у готелях, але тапери зі складними слов'янськими іменами вже вчать нові пісні.

Москва жила погромом у Бірюльово, обговорювала нелегальну міграцію, скаржилася на засилля Кавказу. А Крим і далі жив радянськими міфами в їхній первісній чистоті. Мітингував проти НАТО, викривав "план Даллеса", карикатурно міркував про "дружбу народів". Здавалося, що між останнім радянським бастіоном і новою росією майже не лишилося нічого спільного.

А потім настав лютий 2014-го. І з'ясувалося, що вся постперебудовна росія – це лише косметика, що під нею криється та ж таки стара імперія. Крим знову резонував із Москвою: це не вона повернула півострову повістку. Це він нав'язав їй свою.

Пригадую місцевих міських божевільних. Вони ходили із червоними або триколірними прапорами. Говорили радянськими словами й думали радянськими гаслами. Серед них траплялися навіть карикатурні монархісти. Як і годиться – антисеміти. Вони працювали в газеті місцевого гаманця з єврейським прізвищем, що не заважало їм у вільний від роботи час теревенити про "сіоністів" і "змову". Ці люди мешкали на цвинтарі. Для них день сьогоднішній був лише плацдармом для повернення в учора. Із ними було нудно й тьмяно. Навіть у закордонних мандрах вони видивлялися насамперед сліди занепаду. Вони були дурні, неосвічені й нерозвинуті.

Я прожив у Криму 30 років. 10 років працював у журналістиці. Увесь цей час ми намагалися зшивати материк і півострів. Шукати точки перетину. Знаходити на мапах якісь інші обрії, крім тих, де завершувався СРСР. Ми хотіли рухатися в день завтрашній, а вони намагалися утягнути нас у вчорашній. І нам видавалося, що час грає за нашу команду. Просто тому, що ми – молоді, а вони – ні. Ми помилялися.

2014 року всі ці хлопці раптово стали мейнстримом. З'ясувалося, що ми росію переоцінювали. Вважали, що вона розумніша, сучасніша, прогресивніша. А вона виявилася до пари цим людям. Орвелл як нова норма.

Я протягнув у Сімферополі до осені 2014-го. Із лютого до жовтня писав про те, що росія виробляє з моїм домом. Іноді складалося враження, що ти всередині роману "Острів Крим" – у тому розділі, де імперія поглинає територію півострова. Під ніж пішло все, у що ти вірив. Незалежні медіа, незалежні люди, право на незгоду. До листопада щезли навіть брижі на воді. Стало зрозуміло, що це все. Настав час забиратися. Сьогодні мій дім вимушений жити всупереч усьому тому, у що я вірю. А втім, і я сьогодні вірю вже не в усе.

Протягом цього часу я позбувся багатьох ілюзій. Наприклад, що дорослі люди завжди можуть домовитися. Якщо тобі пропонують капітуляцію як єдиний варіант – діалог неможливий. Сила слова працює там, де люди здатні слухати. А якщо вони здатні вигадувати собі "розіп’ятих хлопчиків" – немає сенсу з ними говорити. Усе, що ви скажете, буде використано проти вас.

З'ясувалося, що життя зовсім не розставляє все на свої місця. Що пущений на самоплив час не обов'язково приводить нас у "завтра". Він цілком може повернути нас усіх у "вчора". Покоління батьків відтісняє покоління дітей, щоб забрати майбутнє в онуків.

Факти можуть програвати брехні. Той, хто каже правду, скутий рамками цієї правди. Той, хто бреше, нічим не скутий. Дорослість – це не питання віку, а питання інфантильності. Якщо людина дурна, то не витрачайте на неї бісер.

Я більше не вірю, що "вони самі розберуться". Щойно якийсь регіон стає заповідником ностальгії – він починає прямувати в пекло. Люди з головами, оберненими назад, не вміють інакше. Данте довів.

Не знаю, чи зміг би я домовитися із собою ж зразка 2013 року. Протягом останніх років я "поправішав". Став жорсткішим. Перестав вірити у ринок ідей і в раціональність вибору. Рух уперед потребує від тебе зусиль. Деградація – не потребує нічого. Скотитися вниз і в минуле – це дуже просто.

Я збагнув, що людські мотиви визначаються не реальністю, а сприйняттям цієї реальності. Боротьба за "картинку в головах" – це спосіб вигравати війни. Або розв'язувати їх. Доведено російським ТБ. Я засвоїв цей урок.

За всі ці роки я зрозумів, що демократичні принципи варто поширювати тільки на тих, хто сам готовий їх визнавати. Грати за правилами варто лише з тими, хто не збирається змінювати їх після перемоги. "Я прочитав і згоден з умовами ліцензійного договору". Так, здається?

Мій Крим іноді проривається до мене. Спалахами – як позавчорашній сон. На старих світлинах – ті, хто склав присягу новим прапорам. Ті, хто пішов у внутрішню еміграцію. Ті, хто виїхав.

Я досі не можу звикнути до сніговиць. Зміну пори року знаменує перехід від мадери до каберне. Дім вчувається скрізь, де на обрії – гори. Мої речі поділяються на ті, що "звідти", і ті, що вже "звідси". Перших – дедалі менше. Других – дедалі більше.

Там – у моєму Криму – лишилося три десятки років. Та ілюзії. Мені не шкода ні того, ні іншого.

 Павло Казарін, журналіст, військовослужбовець