Мені кілька разів сниться сон. Я іду Лондоном. Не центром, а десь "на задворках". Або стою на Олександрівському мосту у Парижі. Там де знімали фільм Ангел А. І я розумію ві сні, що я не у відпустці, не у відрядженні, ні по справах. Я тут назавжди. Це мій новий дім. Нова батьківщина. Я прокидався від мурах. Так, я люблю подорожувати. В подорожах є одна приємна річ – ти повертаєшся додому. Ставиш чайник, дивишся у вікно, відкриваєш його і закурюєш цигарку. І кайфуєш. Тому я не хочу жити в Мадриді, чи Копенгагені. Там вікна інші, цигарки дорожче, чайники довше закипають. Я завжди повертаюсь до Києва. Для мене це страшний сон –жити в іншій країні. Я не можу себе уявити мешканцем Рима, чи Берлину. Я старий для цього лайна.
Хочу дихати ароматом київських акацій
Я, хочу дихати ароматом київських акацій. Хочу пити каву на Хрещатику, сидячи на лавці. Хочу кожен раз мандруючи вулицею Предслав’янською згадувати, як народжувалась Варька в пологовому. А я приїхав на пологи трохи під шафе. Ну, так сталось. Натомість, вже під час пологів я вже був «як скло». Варька нічого не помітила.
Я хочу їздити в Кременчук до моїх батьків і купляти шкарпетки і труси на місцевому риночку. Там реально круті речі. Хочу бігати в футбол на стадіоні Спартак, валати на гравців і пити після матчу лимонад з друзями, на яких кричав. Хочу випивати на Подолі в барчику "На просекко". Або в пабі "Амігос". Там мій друг знову після 4 пива буде писати колишній. А я не буду. Я буду писати майбутній. Слати фото нашого собаки. І варіанти дизайна нашого будиночку.
Я хочу вболівати за Динамо, навіть якщо тренером призначать Йожефа Сабо. Я хочу зранку чути в у ранковій маршрутці "Хто за проїзд не передав?" Я знову хочу бачити Притулу у "Вар'ятах". Хоча його я хочу бачити більше все таки в парламенті. Та дуже хочеться дочекатися нового покоління політиків, в Раді, в Кабміні. І щоби мені реально хотілось йти на вибори. Тому, що кожен раз, коли чую "Пливе кача" на очі навертаються сльози.
З друзями ми згадуємо, як ми чергували на "Задньому проході" 17 київської лікарні. Обороняли від тітушок, але тоді вони не прийшли. Перелякались. Я хочу на Ігоревській у першу годину ночі кричати своєму другові Максу Курочкіну "Макс виходь, ми на гойдалках!" Я хочу жити тут, щоби побачити, як в Україні частіше відкривають дитячі садочки і лікарні, замість ломбардів і ресторанів. Я не проти ресторанів. Відкривайте! Але нехай там не буде "руського шансона". Ніколи.
..Навіть ті, хто втомилися, все одно вірять
Я хочу писати книжки. А потім на презентації "червоніти" від того, що прийшли героїні твоєї книги. Я хочу приносити коханій в ліжко сніданок яешню з українських яєць. ну якщо захоче - смажені на салі. Я хочу колисати свого сина українським гімном. Я хочу заходити в церкву, без страху бути сприйнятим не так, або той, що нічого не знає. Я хочу пити чай по неділях у колі сім’ї і нашого сімейного лікаря. Ну, нехай його візити на цьому і обмежаться.
Я хочу приїжджати в Туреччину або Єгипет і бачити, як страшаться "туристи - брати менші" від тризуба на моїй футболці. І написом ЗСУ. Я хочу, щоби мої діти не сиділи в телефонах, а мандрували світом, вивчали мови. І я хочу, щоби я міг це їм дозволити. Ми всі ідеалісти. Так чи інакше. І віримо в краще. Я вірю, що всі наші жертви не дарма. Що ми не "просремо" після нашу ПЕРЕМОГУ.
Я маю на увазі, не змарнуємо час на чвари після Перемоги. Тому що ми всі віримо, що переможемо. Навіть ті, хто втомилися, все одно вірять. А на небі на нас споглядають ті, хто віддав, за це своє життя. Кот, Базель, Майстер, Захар, Граф, Медик, Сашка Бондаренко і тисячі інших. Небесні тисячі. І вони там дуже образяться, якщо ми тут будемо вести себе погано. А ми так чи інакше туди до них потрапимо. Memento More.
Михайло Шаманов, молодший сержант
