Арабський геополітичний кластер перебуває у дуже роздрібленому стані. Ірак фактично розчленований на три частини: курдську, сунітську та шиїтську. Курдська тяжіє до незалежності, шиїтська – до Ірану. Сунітську після розгрому ідеології партії БААС та режиму Хусейна повністю деконструйовано. Сирія колись була у складі однієї держави з Єгиптом, але тепер для виходу на рівень 2010 року їй знадобиться 60 років і не факт, що гіршої не буде. Йорданія – під геополітичним впливом Британії, Єгипет – під впливом США. Палестина та Сектор Гази – поки що без просвіту.

Королівства затоки хочуть побудувати свої економіки, які не залежатимуть від експорту нафти, але поки що це у них не дуже виходить, хоча сервісна частина розвивається непогано: ОАЕ переймають у Кіпру та інших низькоподаткових юрисдикцій функцію корпоративного хаба. Саудівська Аравія будує своє "місто Сонця" - Неом на березі Червоного моря і навіть розвиває ядерну енергетику.

Але геополітично ці країни ще залежать від США в контексті безпеки: тут і загроза мусульманської вулиці - умми, і загроза з боку Ірану. Лівія – це зараз набір кочових племен – одні дружать із турками, інші – з росіянами. Марокко – під впливом США.
Поки що з прихильників "суверенізму" серед арабських країн, виділяється Алжир.
Ємен, який завжди вважав себе більш розвиненим в історичній ретроспективі, виявився без запасів нафти й зараз "грає на пасіонарності", а точніше, на нервах Єгипту, Ізраїлю, США, Саудівської Аравії та Британії одночасно.

Загалом поки арабський субкластер програє і турецькому, і іранському, і ізраїльському. Північноафриканська арабська єдність вже неможлива, тут кожен йде своїм шляхом. Є низка повністю вбитих війною країн, які не скоро вийдуть із "смертельної спіралі" саморуйнування. Є низка ультрарадикальних анклавів, які практично позбавлені можливості експорту радикалізму. Своєю пасіонарністю вони компенсують дефіцит природних ресурсів та грошей у порівнянні зі своїми успішнішими родичами у вигляді сусідніх арабських країн.
Ступінь деструкції арабських держав прямо корелює з їхнім бажанням чи небажанням налагодити діалог з Ізраїлем та США.

Там, де бажання прямо воювати ніколи не було - процвітання. Там, де це бажання швидко зникло - стабілізація. Там, де це бажання зникло пізно - тотальна розруха. Є й такі, хто досі хоче воювати, але їх не сильно чіпають – скоріше зберігають для геополітичного тонусу, щоб сусіди не розслаблялися. Тим більше суттєвої загрози вони не становлять.

Поки що розглядається лише один варіант - Аравійський семітський авраамічний кластер із двома суб'ядрами у вигляді Ізраїлю та Саудівської Аравії, що поєднає ізраїльські технології та арабські регіональні природні ресурси та інвестиції. Плюс загальні можливості безпеки у разі ослаблення присутності США у регіоні.
З орієнтацією на великого азійського гравця, наприклад, на Індію – ринок збуту та майданчик для інвестицій.

До речі, арабський геополітичний субкластер, який поки що не відбувся, за своєю роз'єднаністю нагадує мені слов'янський геополітичний протопластер, що не склалася і що є вже історичним реліктом, не більше. Араби мають шанс, хоч і невеликий, але ще мають. І варіанти побудови субкластера з виходом на рівень функціонального кластера - також є. Плюс варіант спільного Аравійського кластера з Ізраїлем. Але тут – не для всіх арабських країн, а лише для багатих.
І створення даного кластера залежить від діалогу двох його основних учасників: Ізраїлю та Саудівської Аравії.

Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик