Пʼятий рік великої війни – а один із найгучніших внутрішніх сюжетів тижня не на фронті, а навколо питання: хто керуватиме Міноборони. І важить тут не саме кадрове рішення, а те, як суспільство його проживає. На площах знову зʼявилися саморобні картонки, цього разу з вимогою залишити Михайла Федорова міністром оборони.
При цьому люди вийшли боронити не так людину, як напрям. За Федоровим тягнеться конкретний слід: розгортання дронової війни, цифровізація армії, ускладнений доступ росіян до Starlink, а ще аудит відомства, що пригальмував завищені закупівлі. Але в цієї медалі є другий бік, і його теж треба назвати прямо. Генерали, а надто головнокомандувач Сирський, закидали реформам «айтішну» захопленість метриками: мовляв, гейміфікація й гонитва за ефектними цифрами здатні відсунути нудну, але вирішальну роботу з утримання позицій. Це не спротив змінам заради спротиву. Це логіка людини, яка щодня відповідає за фронт і знає, що війну виграють окопи, а не лише дашборди. Зіштовхнулися дві правди, і жодна не фейкова.
І ось що тут найважливіше. Суспільство, яке в розпал війни витрачає енергію на публічну суперечку про те, як має бути влаштована його армія, демонструє те, чого ворог не може структурно. У Росії такої суперечки немає – не тому, що там усі згодні, а тому, що незгодних не чути. Українська вулиця перетворилася на інститут: вона не завжди права, але вона стала частиною механізму ухвалення рішень. Плакат «Кремль дякує за кадрові зміни» іронічний саме тому, що право на цю іронію – те, чого по той бік кордону не існує.
Тепер про логіку влади. Зеленський пояснив відставку просто: міністр і головнокомандувач перестали спрацьовуватися без ручного арбітражу згори, а уряд під час війни так працювати не може. І показово, що коли раніше Федоров намагався домогтися звільнення Сирського, президент на це не пішов, – ставку зроблено не на особисту лояльність, а на робочу зв’язку в команді. Держава не може керуватися вуличним вето на кожне призначення, інакше керованість стає заручницею мітингу. Та й багато чого з внутрішньої кухні ми оцінюємо ззовні, не знаючи повної картини.
А відповідь на головну тривогу протесту – чи не згорнуть далекобійно-технологічну лінію – зашита в тому, кого призначили виконувати обовʼязки. Це генерал-майор Євгеній Хмара, багаторічний керівник «Альфи», людина далекобійних операцій спецслужб, від звільнення Зміїного до участі підрозділу в «Павутині». Ставку роблять не на кабінетного адміністратора, а на продовження саме тієї лінії, тривога за яку й вивела людей на площі. Відкрите питання лишається: чинний генерал за законом не може очолювати цивільне за задумом відомство, тож призначення поки тимчасове.
Що з цього Україні. Справжня цінність історії не в тому, залишиться Федоров чи ні, – це вторинне. Вона в тому, що суспільство, здатне сперечатися з власним урядом під час війни, і влада, змушена з цією суперечкою рахуватися, разом утворюють політію міцнішу й європейськішу за ту, що прийшла нас убивати. Зворотний звʼязок між вулицею і кабінетами – не збій системи, а її запобіжник. І поки він працює, ми виграємо не тільки на фронті.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
