Війна відійшла на другий план. Всі підраховують хто, коли і скільки забрав (забере) з 7 млрд американської допомоги. Чому я вирішив про це написати? Причин кілька. Перша - ми поки зупинилися за один крок від знаменитого "Ваша дружина американка" з 2003-2004 років, або не менш знаменитого "зовнішнього управління" зразка 2017-2019 років. Повторюся, поки. І це дуже тривожно, особливо на фоні війни.
Друга причина - навіть спроби дискусії зводяться до позиції одних про безглузді тисячі круглих столів і позиції інших про допомогу лікарням, школам і т.д. Простіше кажучи, в 99% дискусія зводиться до "сам дурень" і це при тому, що ця дискусія розколює суспільство. Але за всім цим дискурсом "сам дурний" губляться не лише причини, але й особливо ніхто не хоче говорити про реальні відкати (ну не секрет же, що обмежене коло організацій бере гранти і далі забирає собі до 70%, а субпідрядники за 30% виконують 100% роботи. Є тут, напевно, і корупція на тих самих школах, лікарнях і не тільки. Є й просто ідіотизм, коли міністерства не розробляють політики, а чекають грантів на те, щоб якась група людей замість них розробила ті самі політики (нагадаю головна функція міністерства - розробляти політики).
Про офіси реформ в більшості міністерств я взагалі мовчу. Хто стикався з ними, розуміє, наскільки це, переважно, штучні й непотрібні утворення. А головне, все це прикривається "фіговим листком кращих європейських практик".
Але, як на мене, навіть все це вторинне. Починати треба, як мені здається, з іншого. Верхівка суспільства розділена на ряд ворогуючих груп, які щиро ненавидять одна одну (пів року тому пафосно презентувалося соціологічне дослідження про те, що в суспільстві немає розколів, так от ці розколи дуже чітко видні на прикладі освоєння грантових коштів). Які це групи?
- ватні (проросійські) сили, які ненавидять цю державу;
- "старі" проєвропейські еліти, які давно стоять на україноцентричних позиціях, в деякі моменти були при владі. А своїм джерелом добробуту мають і реальний бізнес і заробляння на державі;
- так звані "білі пальта", новіші проєвропейські еліти, які є україноцентричними, заробляють на власному бізнесі й державі, але свою політичну ідентичність будують на своїй вищості над іншими, новаторстві та виключному праві бути моральними авторитетами;
- політичні пристосуванці, які є частіше за все регіональними князьками, які переважно заробляють на власному бізнесі та бізнесі залежному від регіональних бюджетів.
Це моя особиста класифікація, яка не претендує на вичерпність, але я точно розумію, що нинішні сварки навколо іноземної допомоги - це історія не лише про гроші, як це подає більшість оглядачів. Це історія про задавнений конфлікт цих груп, який транслюється нижче і стає міжполітичним конфліктом ширших мас.
А основа цього конфлікту - це відсутність двох базових речей розвитку країни:
- Відсутність права на помилку (якщо ти помилився, ти ворог).
- Відсутність навіть спроб говорити про роботу над помилками (якщо щось названо успішною реформою, навіть розумне вдосконалення цієї реформи ініційоване іншою групою - це замах на святе).
Можна було б додати ще багато чого, але я дуже песимістично ставлюся до виправлення цієї ситуації. Чому? Бо діалог не потрібен жодній зі сторін. Повторюся - жодній. Відсутність діалогу і культура ненависті навіть між близькими ідеологічно структурами - це взагалі наша особливість.
Через три місяці половина грантів точно залишиться (а всі антикорупційні ініціативи майже в повному обсязі) і на цьому вся ця буря в склянці води затихне. А проблеми залишаться. Ну а імітація боротьби з чимось знову породить такі "важливі"професії, як фасилітатор, ментор чи просто реформатор.
Вадим Денисенко, політолог, директор Українського інституту майбутнього
