І на оновленій землі
Врага не буде, супостата..

Дискусія про "хороших руських" порушила важливу проблему, що потребує великої уваги. Оскільки глузливий вислів американців про "хороших німців", які після поразки фашистської Німеччини заявляли, що в душі вони завжди були проти Гітлера, набув іншого звучання в контексті російсько-української війни. Складно сказати, хто першим поділив росіян на "поганих" і "хороших". Чи це був прояв зневаги, чи-то спроба віднайти людяність у мороці їх нелюдських злочинів. Очевидністю стало намагання українців визначити критерії, за якими можна було б знайти серед них "хороших".

Плутарх стверджував, що найважливішим у мовленні є вміння виразити багато у небагатьох словах. Повномасштабна російсько-українська війна створила своєрідну граматику зневаги ("московія", "орки", "путін – х..", "росія", "рускій корабль..") та здебільшого змінила ставлення українців до себе. Однак "імперські метастази" проявилися в новому семантичному вислові про "хороших руских". І це не мовне кліше, що полегшує процес комунікації. Слова ж бо мають вагу і вплив. Ця банальна істина не лише нагадує, що "спочатку було Слово"  і "слово – зброя". Слова наповнюють наш "Дім буття", визначають наші дії, моделі мислення й перспективи. 

"Хороші руські" представлені в ефірі практично всіх українських каналів, як державних, провладних, так і опозиційних. Без тіні сумніву та покаяння "хороші руські" впевнено декларують нам свої "істини". Якась частина "хороших руських" вже живе в Україні, а дехто з легкістю отримав українське громадянство. Зі всієї когорти відомих росіян лише актриса Лія Ахеджакова та філолог-перекладач Ольга Сєдакова висловили слова покаяння за злочини російської влади. Заклик ж до покаяння у "хороших руських" зазвичай викликає лише хвилю обурення: "моєї вини немає, бо це війна путіна". Ба більше, відома російська журналістка, вже після Бучі, тисяч вбитих українців і знищених міст, написала оптимістичний пост про "новий руськоязичний мір", який тепер буде зосереджений у Києві, бо Москва стане столицею Орди.

Неминучий розпад росії неодмінно зумовить хвилю біженців в Україну. Найбільш далекоглядні росіяни вже розуміють, що проєкт "вєлікой росії" нині закривається. І треба втікати з цього токсичного місця, а Київ – найкращий варіант для побудови "росія 2.0". Сумнівів у побудові такої росії вони, звісно, не мають. Задля цього будуть готові пов’язати жовто-блакитні стрічки і заспівати гімн України. Тому шукатимуть українських родичів і говоритимуть про відсоток своєї "української крові".

Нам необхідно якнайшвидше змінити законодавство щодо надання українського громадянства. І мова не тільки про необхідність вивчення української мови, історії, успішне здавання іспитів і набір певних документів. Незалежність, яку ми завойовуємо такою високою ціною, має бути підкріплена цінністю нашого громадянства.

Ознаки "хороших руських"

Пост російської журналістки нагадав показову історію життя російського критика Степана Шевирьова, який у 1841 році написав статтю про "загниваючий Захід", а опісля втік від свавілля російської влади у… Париж, де і помер. Та й нинішні пропагандисти відправляють своїх дітей не у КНДР, а у Європу та США. Відмова від пошуку критеріїв "хорошості" росіян має базуватися на усвідомленні їх спільних ознак і характеристик:

• імперськість – "базова прошивка", яка проявляється фантомними болями навіть у тих, хто десятиліттями проживав в інших країнах. І "хорошими" вони залишаються лише допоки це в їх інтересах;
• рабська психологія – світосприйняття, що базується на моделі "раб-пан", де на різних рівнях взаємозалежностей пан часто перетворюється в раба, а раб у пана. У цій системі масово поширений синдром вивченої безпорадності – комплекс установок, коли люди бачать, що не можуть вплинути на ситуацію, то перестають робити спроби змінити що-небудь взагалі. І коли у "раба" з’являється можливість щось змінити, то він прагне не свободи, а отримати свого раба;
• "духовна ницість", яку називають "загадковою російською душею". Колись це відмітив французький генерал Шарль де Голль, який зауважив, що "російські люди ніколи не будуть щасливі, знаючи, що хтось живе краще за них. А оскільки до прогресу вони не здатні, злість і фрустрація є постійним душевним станом росіян";
• відмова від відповідальності як усвідомленого прийняття вчинених дій і наслідків. Відповідальність – це визнання себе автором певного вчинку. Тільки ті люди, які відчувають себе громадянами, можуть мати почуття колективної відповідальності. Люди, які виховувалися в системі російської пропаганди і навіть не обов’язково були в неї включені, стали її інтегральною частиною. Вони визнають себе не громадянами з правами й обов’язками, а узалежненими підданими, які масово втікають від декількох поліцейських з кийками. Тому заклик до колективної відповідальності сприймається як абсурд і неприйнятна справа. Бо ж винен тільки "цар", якому була віддана власна свобода;
• відмова від покаяння. У біблійному трактуванні слово "покаятися" означає "змінити спосіб мислення", а отже й змінити свою поведінку. Письменник К. С. Льюїс нагадував, що покаяння є "поверненням на істинний шлях". Відмова від покаяння за страшні злочини – це усвідомлене переконання у тому, що  "можем повторіть"… нову "Бучу".

Українці століттями будували російську імперію. На українських кістках постало її "велічіє", яке ми зараз зводимо нанівець. То ж задля майбутнього України маємо відмовитися не тільки від висловів, а й самої згадки про "хороших руских". Бо їх не існує. Доведено всіма українцями, які століттями гинули за нашу волю і незалежність.

Лідія Смола, доктор політичних наук