У Брюсселі гаряче. Лідери ЄС зібралися на саміт, і до ранку п’ятниці ми маємо почути конкретику: хто, як і в яких обсягах фінансуватиме оборону України у наступні два роки.

Чому це важливо саме зараз? Тому що Кремль не приховує планів: у Москві вже зверстали військові бюджети на 2026 рік, нарощують темпи й планують «гру в довгу». Європа нарешті усвідомила аксіому, яку ми повторюємо роками: без гарантованого фінансування Києва безпекова архітектура ЄС посиплеться як картковий будинок.

У чому інтрига? На столі сума близько €130-140 млрд. Це «подушка безпеки» на два роки. Але європейці досі сперечаються, звідки взяти цей ресурс.

Є два основні сценарії, які зараз обговорюють за зачиненими дверима:

1. «План А» (Репараційний кредит). Це ідея Єврокомісії, яку підтримують Німеччина та країни Північної Європи. Суть проста: дати Україні гроші під заставу заморожених російських активів. Логіка залізна – агресор має платити.
2. «План Б» (Спільний борг). Цей варіант просувають Бельгія, Італія та низка інших країн. Вони пропонують, щоб ЄС позичив гроші централізовано, як єдиний блок, гарантуючи їх своїм спільним бюджетом.

Можливий ще гібридний підхід: частина коштів по одному, а частина по іншому плану.

Чому виникла суперечка? Ключовий камінь спотикання – Бельгія. Саме там, у депозитарії Euroclear, лежить левова частка заморожених активів РФ. Бельгійці відверто бояться. По-перше, судових позовів від Росії. По-друге, реальних загроз. За даними західних розвідок (про це пише The Guardian), російське ГРУ вже вдалося до тактики залякування керівництва Euroclear.

Тому прем’єр Бельгії каже прямо: ми не хочемо нести цей ризик наодинці, ділімо відповідальність на всіх. Це класична європейська бюрократична гра, де кожен намагається захистити свої національні інтереси.
Суперечка не лише європейська. Картина ускладнюється ще й позицією США. Вашингтон, за даними низки медіа, не в захваті від ідеї прямої конфіскації російських суверенних активів і в кулуарних розмовах натякає: якщо ЄС забере ці гроші, потім саме європейцям доведеться компенсувати втрати.

Американці бояться двох речей:

• удару по довірі до західних валют і юрисдикцій – мовляв, сьогодні забрали гроші Росії, завтра це може стати прецедентом для інших;
• втрати важеля тиску – заморожені активи вважаються козирем на майбутніх переговорах із Москвою.

Але є один нюанс: пряма військова й фінансова підтримка США Україні вже давно не виглядає гарантованою, і тоді Європі доводиться або самим закривати потреби Києва, або спостерігати, як фронт посувається на захід.

Володимир Зеленський їде на цей саміт не за красивими резолюціями. Його завдання просте й водночас максималістське: вибити довгострокове, передбачуване фінансування, яке дозволить Україні воювати й тримати економіку без торгівлі територіями.

У своїх зверненнях до європейців він останні дні прямо говорить про заморожені російські активи як про чесний і стратегічно правильний інструмент: якщо агресор платить за війну, це зменшує «апетит» до нових вторгнень.

Плюс для Києва дуже важливо, що Зеленський не сприймається в ЄС як «проблема» – навпаки, його особиста дипломатія і постійна присутність на європейських майданчиках робить складніше для лідерів просто розвести руками й сказати: «ну, цього разу не вийшло».

Чому можна досить упевнено говорити, що в п’ятницю рішення знайдуть – хай навіть не ідеальне?

1. Ризик для самої Європи. Без пакета на 2026–2027 роки ЄС сам ставить під питання власну безпеку. Росія відкрито говорить про подальшу агресію, а НАТО не може дозволити собі, щоб на східному фланзі утворилась фінансова діра.
2. 2. Репутація Євросоюзу. Після обіцянок «скільки треба й стільки, скільки буде потрібно» провал саміту перетворить ЄС на колективного Паперового Тигра. Це чудово розуміють у Берліні, Парижі, Варшаві, Вільнюсі та інших столицях.
3. 3. Є інструменти компромісу. На столі кілька комбінацій:
   - репараційний кредит + чіткий механізм розподілу юридичних ризиків на всі країни;
   - гібридна схема: частина під російські активи, частина – через спільні запозичення;
   - план Б: тимчасовий кредит за рахунок запозичень ЄС на початок 2026 року з фіксованим дедлайном, до якого мають запустити «велику» схему з активами.

Тобто навіть якщо Бельгія до останнього гальмуватиме радикальне рішення, простір для «мостового» варіанту – є.

Якщо в п’ятницю євролідери підтвердять фінансування (у будь-якій із форм), для України це буде означати:

• прогнозовані ресурси на 2026–2027 роки – не лише на бюджет, а й на оборонну промисловість і відновлення;
• посилення переговорних позицій: Київ входить у будь-які розмови (з Вашингтоном, Брюсселем чи, зрештою, із Москвою) не в режимі «нам завтра нічим платити пенсії», а як держава з гарантованою зовнішньою опорою;
• удар по стратегії виснаження, на яку робить ставку Кремль – коли ставка робиться не на один великий прорив, а на повільне задушення України фінансово й військово.

Для ЄС це буде відповідь одразу на два питання:

• чи здатен Союз діяти як геополітичний гравець без постійного огляду на Вашингтон, і чи готова Європа платити реальну ціну за власну безпеку, а не лише за «цінності в деклараціях».

Отже, у п’ятницю вранці ми побачимо не лише цифру в мільярдах. Ми побачимо, ким хоче бути Європа в епоху, коли Путін оголошує «рік війни», а Трамп продає «міжнародну політику як угоду».

Україні важливо не плескати в долоні завчасно, а дуже прагматично дивитися на деталі: суми, строки, умови, захист від політичних вето.

Але ключове – якщо рішення буде, це означатиме, що ставка Зеленського на довгу гру з Європою, а не на «швидкий мир коштом територій», спрацьовує. І це вже дорогого варте.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”