Відійдімо від великих геополітичних стрілок на картах і поговоримо про те, що насправді лежить у фундаменті гри в трикутнику США-Китай- Європа. Чому за Україну продовжують боротися, попри втому? Відповідь прагматична: ресурси, технології та нова роль України в епоху деглобалізації. Сьогодні світ переживає фрагментацію. Кожен блок намагається створити власні замкнені цикли виробництва, і тут Україна стає критично важливою.

Ми – це не лише зерно. Україна 2026 року – це потенційний хаб "критичних мінералів", без яких неможливий ні європейський "зелений перехід", ні американський ВПК. Літій, титан, рідкоземельні метали – це те, що змушує Вашингтон і Пекін уважно дивитися на наші кордони. Оскільки Пекін контролює понад 80% ринку цих елементів, Україна з її надрами є чи не єдиною альтернативою на континенті для Заходу. Контроль над ресурсами майбутнього – це наша найкраща гарантія безпеки, адже ніхто не бомбитиме заводи, в які вкладено мільярдні інвестиції стратегічних партнерів.

Але є ще один аспект, де ми вже стали світовими лідерами – це дронове виробництво. Дрони сьогодні – це основа сучасної війни, її «технологічний хребет». Ми створили унікальну індустрію, яка за темпами інновацій випереджає будь-яку країну світу. Ми не просто використовуємо технології, ми диктуємо стандарти ведення війни майбутнього. Це наш унікальний актив, який ми можемо і маємо пропонувати в обмін на стратегічне партнерство. Це те, що робить нас суб’єктом: ми не просимо допомоги, ми пропонуємо спільне домінування на ринку військових технологій.

Звісно, тут ми стикаємося зі специфікою відносин з Китаєм. Пекін просуває свій інтерес через інфраструктуру – новий цифровий залізничний шовк. Для них Україна – найкоротший шлях до ЄС. Проте ми бачимо жорстке вето Вашингтона на китайські технології в нашій енергетиці чи зв’язку. Це створює постійну напругу: кожен крок у бік Китаю викликає роздратування США, а кожен реверанс перед Вашингтоном коштує нам економічних контрактів.

Але саме в цьому і полягає наша нова роль. Суб’єктність – це не коли тебе люблять усі, а коли всі змушені з тобою рахуватися через твій унікальний ресурс і твою незамінність. Наше завдання на найближчі роки – стати тією самою «незамінною ланкою». Ми маємо пропонувати світу не лише свої страждання, а свої можливості: від енергетичних хабів у наших підземних сховищах газу до виробництва дронів і компонентів, які раніше постачав лише Китай.

Політичний реалізм вчить нас: виживає не той, хто голосніше кричить про справедливість, а той, чия стабільність вигідна найбільшим гравцям планети. Саме таку прагматичну Україну, яка є водночас і щитом Європи, і хабом інновацій, ми маємо представляти на міжнародній арені. Ми маємо перестати бути об’єктом співчуття і стати активом, без якого новий світовий порядок просто не зможе функціонувати.

У світі політичного реалізму допомога не надається з жалості, вона надається тоді, коли це вигідно. І ми маємо навчитися продавати нашу роль у цій глобальній архітектурі максимально дорого.

Отже, наше завдання – змінити наратив. Ми не "просимо про допомогу", ми пропонуємо стратегічне партнерство в управлінні глобальними ризиками. Ми є джерелом військових інновацій, власниками критичних ресурсів і головним донором часу для європейської безпеки. Тільки через таке розуміння власної цінності ми зможемо вистояти в трикутнику між США, Китаєм та Європою, зберігаючи власну державу та суб’єктність.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”