Війна між США та Іраном, яка почалась 28 лютого з раптового удару спільно з Ізраїлем, входить у шостий тиждень. Обидві сторони перебувають у класичній пастці ескалації: кожна вважає, що поступка зараз означатиме поразку, а продовження – може принести перемогу. Але ціна цього продовження зростає для всіх, включно з Україною.

Давайте розберемось, що хоче кожна сторона і чому їхні позиції складно непоєднувані.

ашингтон запропонував Ірану 15-пунктний план припинення вогню. За повідомленнями Associated Press та Wall Street Journal, він передбачає згортання ядерної програми, обмеження ракетного потенціалу, відкриття Ормузької протоки та санкційне полегшення в обмін. Трамп у зверненні до нації 2 квітня обіцяв «повернути Іран у камʼяний вік» протягом двох-трьох тижнів, якщо угоди не буде. Водночас він відкритий до переговорів – але лише після розблокування протоки.

Тегеран відхилив американський план і виставив пʼять власних умов: припинення ударів, гарантії неповторення війни, репарації, врегулювання на всіх фронтах (включно з Ліваном і Іраком), та визнання суверенітету Ірану над Ормузькою протокою. Міністр закордонних справ Ірану Арагчі прямо заявив: «Ми не хочемо перемирʼя. Ми хочемо, щоб війна закінчилась так, щоб більше не повторилась». Логіка Тегерана зрозуміла: контроль над протокою, через яку проходить пʼята частина світової нафти, дає їм більший важіль впливу, ніж будь-яка зброя. Як влучно сказав Алі Ваез із International Crisis Group, намагаючись зупинити Іран від створення зброї масового знищення, США фактично вручили йому «зброю масового порушення» – здатність паралізувати глобальний ринок енергоносіїв.

Посередники – Пакистан, Туреччина, Єгипет – намагаються звести сторони хоча б до непрямих переговорів. Катар, який раніше виступав посередником між Іраном і талібами та під час війни Ізраїлю з ХАМАС, цього разу відмовився, бо сам зазнав іранських ударів. Станом на 3 квітня Іран офіційно повідомив посередників, що не збирається зустрічатися з американськими чиновниками в Ісламабаді. Рада Безпеки ООН також не змогла проголосувати за резолюцію щодо силового розблокування протоки – Китай, Росія і Франція виступили проти.

У цій ситуації стратегічний глухий кут наростає. Трамп не може дозволити собі воювати нескінченно – за даними опитування Reuters / Ipsos, більшість американців песимістично ставляться до наслідків війни, а три чверті проти сухопутної операції. Бензин у США сягає 4,5 долара за галон. При цьому Brent торгується вище 109 доларів за барель, а спотова ціна реальних поставок Dated Brent 2 квітня злетіла до 141 долара – рівень, якого не бачили з 2008 року. Відступити без Ормузу Трамп не хоче, а взяти протоку силою – означає ризик затяжної наземної війни, до якої ні американське суспільство, ні Пентагон не готові.

Іран теж платить високу ціну. Верховний лідер Хаменеї загинув від ізраїльського удару на початку війни. Інфраструктура зазнає серйозних руйнувань – зокрема знищений найбільший міст між Тегераном і Караджем. Збиті два американські літаки 3 квітня – це тактичний успіх, але стратегічно Іран розуміє, що подальша ескалація може призвести до ударів по нафтових обʼєктах і електростанціях, після чого відновлення буде практично неможливим.

Вчора сталась подія, яку багато хто пропустив, але яка може виявитись поворотною. Мохаммад Джавад Заріф – колишній глава МЗС Ірану, архітектор ядерної угоди 2015 року, людина, яка допомогла обрати реформіста Пезешкіана президентом – опублікував у Foreign Affairs статтю з конкретним планом завершення війни. Заголовок промовистий: «Як Іран має закінчити війну».

Заріф зараз не при посаді. Але як зазначає Associated Press, він не міг би опублікувати такий текст без узгодження зі старшими представниками іранського керівництва. Одразу після публікації він написав, що «був у роздумах» щодо цього кроку – ознака тиску з боку хардлайнерів. Але саме такі тексти, відправлені через нейтральний канал (американський академічний журнал), і є класичним інструментом «пробної кулі» в дипломатії.

Що пропонує Заріф? По суті, обмеження збагачення урану нижче 3,67% (рівень угоди 2015 року), ратифікацію Додаткового протоколу МАГАТЕ, передачу всього збагаченого матеріалу багатосторонньому консорціуму, відкриття Ормузької протоки та пакт про ненапад з США. В обмін – зняття всіх санкцій та повернення Ірану в глобальну економіку. Заріф також пропонує створити регіональний консорціум ядерного палива за участі Ірану, країн Затоки, Китаю, Росії та США.

Чому це важливо? Бо це перша публічна ініціатива з іранського боку, яка містить реальні поступки, а не декларативні вимоги. Порівняйте з офіційними п'ятьма умовами Тегерана від 25 березня: суверенітет над Ормузькою протокою, репарації, виведення американських баз, гарантії ненападу. Ці умови – максималістські й нереалістичні. Пропозиція Заріфа – зовсім інша тональність.

Але чи достатньо цього? Ні. І ось де починаються складнощі.

По-перше, як зауважує аналітик Foreign Policy, пропозиція Заріфа – суто двостороння: Іран і США домовляються між собою. А де тут арабські монархії Затоки, які зазнали іранських ударів? Кувейт, чий аеропорт був атакований дронами. Саудівська Аравія, яка збивала іранські безпілотники. Катар, який збив два іранські бомбардувальники. Дипломатичний радник президента ОАЕ Анвар Гаргаш прямо розкритикував Заріфа, сказавши, що його стаття ігнорує ключову проблему – іранську агресію проти сусідів.

По-друге, Трамп вимагає повного нульового збагачення. Заріф пропонує 3,67%. Це відстань, яку можна подолати на переговорах, але поки бомби падають – навряд чи.

По-третє, питання довіри. Іран нагадує, що США двічі атакували його під час переговорів – і в червні 2025-го, і 28 лютого 2026-го, коли удар стався буквально через день після того, як оманський МЗС заявив про «прорив» у ядерних переговорах. Це не просто дипломатичне тертя – це фундаментальна криза довіри.

Яка формула виходу реалістична? Спираючись на аналіз Foreign Affairs та Foreign Policy, можна окреслити контури:

Етап перший – припинення вогню без великих умов. Як зазначає аналітикиня Європейської ради з міжнародних відносин Еллі Геранмаєх у Foreign Affairs, детальні переговори з великих питань мають відбуватись після того, як замовкнуть гармати, а не як передумова. Іран не погодиться обговорювати ракетне роззброєння під бомбардуванням. А Трамп не зніме санкції без відкриття протоки. Тому потрібна формула «тиша – протока – переговори»: спочатку припинення ударів з обох сторін, потім поетапне відкриття Ормузу, потім вже великий стіл.

Етап другий – міжнародні гарантії. Якщо великі держави, включно з Китаєм, Росією та ЄС, підтримають припинення вогню, це додасть йому легітимності. Іран не повірить лише американським обіцянкам, але міжнародна рамка – інша справа. Тут зацікавлений і Пекін, який купує 90% іранського нафтового експорту.

Етап третій – ядерні обмеження в обмін на санкційне полегшення. Пропозиція Заріфа (3,67% збагачення + МАГАТЕ) може стати базою, але Трампу потрібно буде здати позицію з «нульового збагачення». Це болюче, але реалістичне.

Етап четвертий – регіональна безпекова архітектура. Це найскладніше. Обмеження на ракети, дрони та мінну зброю Ірану мають бути частиною угоди, а не відкладатись на потім – бо саме вони закрили Ормуз і вдарили по цивільній інфраструктурі шести країн. Арабські держави Затоки мають бути за столом, а не дізнаватись про домовленості з новин.

Чи реально це? Важко, але не неможливо. Головна перешкода – не технічна, а політична. Трамп не хоче виглядати так, ніби відступив. Іранські хардлайнери не хочуть виглядати так, ніби здались. Нетаньяху взагалі хоче продовження війни до зміни режиму. А Путін зацікавлений у тому, щоб конфлікт тривав якомога довше – кожен день війни в Ірані приносить Росії сотні мільйонів доларів нафтових доходів і відволікає західну увагу від України.

Для України формула виходу з іранської війни – питання не академічне, а практичне. Нам потрібно, щоб протока відкрилась (ціни на нафту впали б, і Росія втратила б нафтовий бонус), щоб увага Заходу повернулась до нашого фронту, і щоб системи ППО, які зараз летять на Близький Схід, знову стали доступними для нас.

Парадокс у тому, що найкращий спосіб для України впливати на цю ситуацію – не дипломатія в Нью-Йорку, а дрони на Балтиці. Удари по Приморську та Усть-Лузі, які вивели з ладу до 40% російських нафтоекспортних потужностей, роблять те, чого не може жоден посередник – вони зменшують здатність Росії наживатись на чужій війні. І в цьому сенсі Україна вже є частиною іранського рівняння, навіть якщо про це мало говорять.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”