Трамп зустрівся із Сі Цзіньпіном у Пусані й оцінив переговори на «12 із 10». Саму зустріч ми вже розбирали: жодної «великої угоди» немає, є лише усні домовленості про соєві боби, фентаніл і рідкісноземельні метали. А от підписаного документа – нема.
Для тих, хто стежить за геополітикою: це не прорив, а скоріше «давайте хоч почнемо розмовляти». Бо останні кілька років Вашингтон і Пекін майже не спілкувалися – канали комунікації були перекриті, торгова війна бушувала, і кожен показував іншому середній палець через океан.
Тож якщо забути про протокольні посмішки та рукостискання, то що ми маємо у «сухому залишку» американо-китайських відносин і яке місце у них відводиться Україні?
Що насправді хочуть США від Китаю?
По-перше, гроші. Торговий дефіцит між США і Китаєм – близько 200 мільярдів доларів на рік. Американці купують у китайців телефони, дрони й усе підряд, а китайці у відповідь – ну, соєві боби. І Трампу це дуже не подобається, бо його виборці-фермери з «іржавого поясу» хочуть продавати більше. Але ж не можна продати сої на 200 мільярдів, це фізично неможливо. А технології американці звісно продавати не хочуть, бо «китайці їх вкрадуть».
По-друге, американці хочуть, щоб китайці перестали постачати компоненти для російської військової промисловості. Хочуть, щоб Пекін «натиснув на Кремль». Але є одна проблема: а що США можуть запропонувати Китаю взамін? Поки що – нічого. Санкції на автомобілі, санкції на експорт, погрози тарифами. І при цьому просять допомоги. Сумнівно, щоб Китай у такій кострукції йшов на зустріч, правда?
Що хоче Китай від США?
Пекін хоче одного – щоб західний світ не заважав йому займатися своїми справами. А справ у нього – вище даху. Півтора мільярда населення, економічні виклики, соціальна стабільність, технологічний прорив. Головна місія Сі – утримати всю цю величезну конструкцію від розвалу і забезпечити зростання.
Зовнішня політика для Китаю – це те, що лишається після розвʼязання внутрішніх проблем. І в цій зовнішній політиці є свої пріоритети: торгівля з Америкою, відносини з азійськими сусідами, Близький Схід з його нафтою. А от війна в Україні? Вона десь на задвірках цього списку. Географічно далеко, стратегічно – не критично. Звучить цинічно, але це реальність китайської геополітики.
Китай не хоче, щоб Росія програла війну. Москва купує 50% своєї нафти саме Пекін, і це вигідно. Але водночас Китай офіційно підтримує територіальну цілісність України. От така цікава розтяжка.
Де в цих іграх Росія?
Росія для Китаю – це зручний партнер і постачальник дешевих ресурсів. Путін приїжджав до Сі в травні 2024-го, підписували стратегічне партнерство, посміхалися. Китай купує російську нафту зі знижкою, а натомість постачає через треті країни те, що Росії потрібно для війни: електроніку, хімікати, обладнання.
При цьому офіційно Пекін заявляє: «Ми не постачаємо зброї ні Росії, ні Україні». І технічно це правда – зброю не постачають. Але компоненти для дронів, порох, деталі для ракет – це вже інша розмова. Україна купує китайські дрони для фронту. І Росія теж. Навіть китайські громадяни воюють на боці РФ – Зеленський про це прямо заявляв.
А що з Україною?
Ось тут найцікавіше. Формально політичні відносини між Києвом і Пекіном – кепські. Зеленський телефонував Сі Цзіньпіню лише один раз за всю війну. Китай не засудив російське вторгнення, не приїхав на мирні саміти в Швейцарії, натомість підтримує спільні ініціативи з Бразилією про «справедливий мир», які Київ називає деструктивними.
Але! Водночас Китай залишається найбільшим торговим партнером України. У 2024 році товарообіг склав 16,8 мільярда доларів. Китайський посол активно їздить регіонами України, зустрічається з місцевим бізнесом. Український бізнес працює з Китаєм дуже щільно – дрони, електроніка, обладнання йдуть безперервним потоком.
Тобто маємо дві паралельні реальності: політичну (де ми майже вороги) та економічну (де ми найкращі друзі). І це, до речі, нормальна ситуація для прагматичної дипломатії. Питання лише в тому, як цим розумно скористатися.
Як Україні діяти з Китаєм?
Президент Зеленський розуміє: Китай має важелі впливу на Росію. Він неодноразово закликав Пекін долучитися до мирних переговорів, бо «без Китаю путінська Росія – ніщо». І це правда. Китай міг би натиснути на Кремль економічно, якби захотів. Але – не хоче. Чому? Бо немає для нього в цьому інтересу.
Щоб Китай зрушився, Україні треба запропонувати щось цінне. Не просто «припиніть підтримувати Росію», а конкретні економічні вигоди: доступ до ринків, інвестиції в інфраструктуру, спільні проекти. Зеленський це розуміє і балансує між критикою Пекіна (коли треба показати Заходу принциповість) та прагматизмом (коли треба тримати торгівлю), намагаючись розіграти карту відбудови.
Україна не може просто різати звʼязки з Китаєм – це означало б втратити найбільшого торгового партнера в розпал війни. Це було б самогубством. Але й закривати очі на підтримку Росії теж не варто. Тонка лінія, але саме на ній і треба йти.
Чи може Китай реально допомогти завершити війну?
Теоретично – так, практично – навряд чи. Китай має досвід медіації: у 2023-му зводив разом Саудівську Аравію та Іран, зараз намагається щось робити на Близькому Сході. Але ці історії мали одну спільну рису: Китай втручався там, де захищав свої економічні інтереси (нафту, інфраструктурні проекти).
З Україною все складніше. По-перше, тут є прямий конфлікт інтересів: Китай не хоче, щоб Росія програла. По-друге, сторони конфлікту ще не готові сідати за стіл переговорів. І Київ, і Москва досі вважають, що можуть більше навоювати. А Китай не любить втручатися в конфлікти, де можна прогоріти і втратити обличчя.
Плюс, китайська медіація – це не «ми приїдемо й усе вирішимо». Це швидше: «ми створимо майданчик, де ви самі домовитеся». Китай виступає фасилітатором, а не медіатором у класичному розумінні. Він боїться брати на себе відповідальність за результат, бо якщо щось піде не так – це буде програш особисто для Сі Цзіньпіна. А програвати він не любить.
Таким чином, зустріч Трампа і Сі в Пусані – це не прорив, а можливість почати розмову. Для України це означає: не варто розраховувати, що Китай швидко допоможе завершити війну. Але треба працювати з Пекіном, шукати економічні важелі, пропонувати вигідні проекти.
Трамп хоче вирішити конфлікти по всьому світу, щоб потім зосередитися на своєму головному супернику – Китаї. А Китай цілком влаштовує, коли Америка відволікається на інші проблеми. Тому Пекін не поспішатиме допомагати закінчувати російсько-українську війну.
Зеленський це розуміє. І саме тому балансує: критикує Китай за підтримку Росії, але водночас тримає відкритими торгові канали. Бо в геополітиці рідко хто діє з чистих моральних принципів – зазвичай усі рухаються інтересами. І щоб вижити, Україні треба грати за цими правилами, але грати розумно.
Соя, до речі, справді важливіша за Україну. Принаймні для Трампа. Але це вже зовсім інша історія.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
