Отже, Верховна Рада звільнила з посади очільника МКІП Олександра Ткаченка і тим самим "розчистила" дорогу для нової фігури. Колеги громадського і експертного сектора "нарізають" завдання для майбутнього міністра перебирають можливі кандидатури і обговорюють критерії. Це все, безперечно, важливо. Втім, розуміючи, що Кабмін в Україні, а особливо в умовах, воєнного стану, дуже несамостійна структура та залежна від Банкової, я хочу поміркувати саме з цього ракурсу.

Кого б на сьогодні висунули на очільника відомства, він чи вона будуть передусім індикатором розуміння культури з боку тих, хто на сьогодні реально ухвалюють рішення. Наприклад призначення Ткаченка свого часу сигналізувало про те, що культура зводиться до шоу-бізнесу, по суті розваги.

З початком повномасштабного вторгнення стало не до розваг, тому "стрілка" хитнулася до іншої крайнощі – культура як рупор. Напевне можновладці воліла б ще радикальнішого – пропаганди, але тут є свідомий і несвідомий опір значної частини суспільства. Практично весь іншій спектр – у сліпій плямі. І це дуже заважає  зрілим конструктивним рішенням.

Точка балансу. Між мистецтвом і політикою

Одним із ходів, який не вимагає істотних зусиль могло б стати призначення на посаду міністра людини із пам’яткоохоронної сфери. Так, це буде говорити про консерватизм, а спадщина у теперішній ситуації може стати точкою балансу. Консолідація наявної інформації про зруйновані пам'ятки, як найпотужніша дипломатія на міжнародній арені аби ці факти спонукали міжнародні організації діяти і притягнути росіян до відповідальності за скоєне – така діяльність допоможе "заземлитися", зайнятися необхідною, але часто ігнорованою рутиною. Це навіть стане своєрідною психотерапією.

Людина із креативного сектору буде сигналом про те, що культура зосереджується на майбутньому, на переосмисленні попереднього досвіду, на пере-прочитанні історії і тієї ж спадщини; на відкритості до експериментів і "хімії" культури з іншими секторами і сферами, зокрема – з бізнесом.

Вихід на міністерську авансцену зі сфери сучасного мистецтва дасть досить подібний ефект, з тією лиш відмінністю, що у тих, хто ухвалює рішення ще більше терпіння, довіри готовності грати в довгу.

Представник академічного мистецтва на міністерській посаді може свідчити про це довший горизонт, і ще більше розуміння культури як "м’якої сили", ще більше витримки. Проте у сучасних умовах – це мало ймовірно, адже для такого варіанту потрібно інвестувати у професійні мистецькі сфери та інституції дуже багато ресурсів.

Ще можуть бути варіанти: представник/ця місцевого самоврядування, лідер/ка думок, письменник чи письменниця. Але ці варіанти видаються ще менш ймовірними, бо з одного боку мало хто готовий погодитися змінити лідерську поставу на позицію функціонера, бо обсяг того, що реально можна зробити різко зменшується.

Культурна дипломатія

Ви скажете: керівник такого органу як міністерство культури та інформаційної політики має давати раду з усіма цими напрямками одночасно. Вони ж усі незамінні і знакові.

Проте так на практиці рідко буває. Особливо у теперішній моделі, коли міністерство по суті здизайновано аби управляти "галуззю", замість того, щоб захищати права громадян на доступ до культури та можливості творчого самовираження. Бути розподільним щитком наказів згори, замість центру вироблення публічних політик.

Є, правда, ще одна роль чи іпостась, в яких згадані вектори близькі до балансу. Це – культурна дипломатія. Її проявим, наприклад, є Український інститут. Людина з досвідом роботи у цій структурі і кейсами успішного просування національної культури на світовій арені, та ще й з розумінням як боротися з (пост)колоніальними упередженнями проти України була б дуже доречної і на посаді очільника/ці МКІП.

У кожному разі і міністр, і ті, хто його/її висуватимуть і затверджуватимуть передусім мусить мати достатньо чітке уявлення чим є культури, як система. Як вона "працює" в суспільстві і контексті інших культур і суспільств.

Микола Скиба, експерт з питань освіти в Українському інституті майбутнього