Десь о 4:20 ранку я прокинувся від дзвінка. "Прокидайся. Війна" - те, що я почув у слухавці від Каті Федотенко, моєї колеги та хорошої подруги. Тоді я не одразу зрозумів про що йдеться, бо, з одного боку я три години тому заснув і був, мʼяко кажучи, не в кондиції. З іншого боку, війна триває з 2014 року, тому, здавалося б, нічого нового я не почув. Але цей стан тривав секунд 10, бо паралельно з фразою “Обстрілюють всю Україну” я почув за вікном вибухи. Я живу на Оболоні, тому все що відбувалося на півночі Києва мені було дуже добре чутно. А далі автоматичні рухи. Подзвонити дружині. Подзвонити мамі. Подзвонити куму. Подзвонити моїм друзям - Олені, Міті…

Перед війною

Окремо варто сказати про мою родину. Мама з сестрою живуть у сусідньому зі мною районі – на Подолі. Дружина з дитиною, звісно, живуть зі мною. Але не в той день. Справа в тому, що я людина доволі скептична. Тому, коли практично в кожному ефірі напередодні наступу військові експерти, політологи і політики казали, що нападу на Київ чи повномасштабної війни не буде – я ділив це на 10. І коли в понеділок, 21 лютого, ввечері я дивився оте консервне відео звернення путіна, мій скептицизм знайшов підтвердження. На 10й хвилині звернення я зайшов на сайт Укрзалізниці і придбав квитки на потяг Київ-Львів для дружини і доньки. Щоб ви розуміли всю серйозність моменту, я ніколи, розумієте, НІКОЛИ не купую квитки дружині без поради з нею. Ніколи. Зроби я таке в будь-який інший день, я б точно отримав на горіхи. Але не в той вечір понеділка.

"В критичних ситуаціях роздавати команди повинна одна людина"

“Ви зранку їдете до мами”, - сказав я Ксюші після того як купив квитки і завантажив їх на телефон. Так, я називаю тещу мамою. Ніколи не розумів до кінця звернення на імʼя по-батькові. Але багатьом так зручно казати, тому не засуджую, але не практикую. Але не буду відволікатись. Дружина не хотіла їхати. Тим паче все це було настільки неочікувано. До того ж Ксюша знала, що ця поїздка відбулася б точно без мене. Але у двобої аргументів виграв я. Ми дійшли консенсусу – якщо я був не правий – рівно через тиждень їду до них і забираю назад до Києва. Звісно ж, я паралельно заспокоював Оксану і казав що скоріш за все моя тривожність хибна і все буде ок. Я брехав. Брехав, щоб вони їхали до мами з легшою душею. Та вони все одно були тоді сумні, коли я дивився на них з перону. Кіруська була сонна і сумна. Ксюша плакала і дивилась на мене крізь подвійне вікно вагону. Взагалі, сумно тоді було і у вагоні, і на вокзалі. І на душі.

Тепер повертаємось до 24 лютого. Як ви вже зрозуміли, вдома я був один. Дружина з донькою була у тещі. Мама з сестрою були вдома на Подолі. Перша моя вказівка мамі, коли я їй подзвонив – “сьогодні на роботу ти не йдеш”. “А ти?” - спитала мама з тривогою. “А я йду”, - безапеляційна відповідь. Мабуть ви здивуєтесь, чому це я такий командир в родині. В критичних ситуаціях роздавати команди повинна одна людина. Я про це нещодавно прочитав у автобіографічній книзі Віла Сміта і мені сподобалась ця позиція. Це правило. До 2014 року цим командиром був мій тато. Але його забрав рак. Тому після 2014 року відповідальним у критичних ситуаціях став я.

Складні рішення

Спробую вам переказати мої перші 6 годин з моменту підйому з ліжка.

Перші 30 хвилин я витратив на телефонні дзвінки, чищення зубів і планування подальших дій. Мамі з сестрою вказівку дав – вони вдома. Безпечно, наскільки це можливо. Дружина з донькою у тещі на Львівщині – вони в більшій безпеці. Кум. Тут не все так однозначно. Справа в тому, що кум до моєї поради напередодні 22 лютого не прислухався.

Ще один невеличкий екскурс. 22 лютого. Після вечірнього ефіру я заїхав на заправку, залив повний бак. Запас ходу 680 км. Вдома самотньо, їхати особливо ще не хочеться. Тому після АЗС я вирішую по дорозі заїхати до кума на каву. Я підʼїхав до нього доволі швидко, бо вже була десь 21 чи 22 година і заторів не було. Льоша спустився з кавою, сів до мене в машину і ми десь годину-півтори сиділи і розмовляли, як діди на лавці. Топ тема того тижня і місяця – нападе відкрито росія чи ні. Ми обидва схилялись до того, що нападе. Кум знав, що я відправив своїх до тещі. Я радив йому поїхати зі своєю дружиною і донькою – моєю похресницею – до себе на дачу. Там вони були б у більшій безпеці, аніж на півдні Києва.

"Так, завтра поїдемо" - сказав мені у машині Льоша. Він теж розумів всі ці ризики. Але на наступний день ввечері, коли ми традиційно кидали один одному новини чи відео з тіктока у месенджері, кум написав, що вони пізно повернулися додому і вирішили їхати у четвер. Шкода – подумав я. Але що поробиш. Сьогодні я б так не подумав якби опинився у 2022 році в ту середу. Я б порадив зібрати речі і їхати вночі. Але машини часу в мене немає і я не Марті Макфлай.

Перші шість годин

Тепер я можу розповісти вам все, що відбувалось у перші шість годин і жодних ретроспектив не буде, обіцяю, можете розслабитись і стежити за розвитком мого сюжету. Хоча, зізнаюсь, я не письменник.

О 5й ранку кум мені телефонує й каже “Допоможи. Ми всі не влазимо в одну машину. Треба забрати від нас маму і заїхати з бабусею по дорозі, а потім відвезти їх на дачу”. Мій мозок починає працювати як стоядерний пентіум. Я в голові розписую час: зараз 5 ранку, я буду у них десь о 5:30. Заберу маму, заїдемо до бабусі. Це десь 6. Потім їхати до дачі хвилин сорок. Потім повернусь додому перевдягнусь. Це десь 8 ранку. І на роботу мені на 9 ранку, тому встигну. “Скоро буду” - кажу я. “Давай братік, швидше” - кумчик вже трохи панікував. Та і я панікував. Я всрався як ніколи, тільки назовні це не показував. А хто б не всрався, скажіть?

Перші два пункти я виконав з хірургічною точністю – ми забрали маму з бабусею і о 6 ранку вже їхали в напрямку набережної. І тут мій план почав давати тріщину. Потік став доволі щільним вже біля Дарницького мосту. А за Видубичами ми просто стали в корку. Але він рухався потроху – нам знадобилась година, щоб доїхати до виїзду з міста.  7:40. Ми їдемо по шосе. Машин достатньо, але не так багато, щоб заборонити собі 120км за годину. До дачі ми доїхали доволі швидко. Приїхали, я з усіма обнявся – ми дружимо з кумом родинами, тому і його батьків і його бабусю я знаю особисто і у нас доволі теплі стосунки.

"Коли нічого невідомо – дуже важливо слухати хоч щось"

8:20. Додому я не встигаю. Потрібно одразу летіти на роботу. І я полетів. 140 км на годину. 150. Блокпост. Гальмую, показую документи і прес-карту. Їду на обʼїзну дорогу. Все добре, проїхав Одеську площу і встав у корок. Знову. Чи варто мені казати, що весь час, поки я сидів в машині від ранку в мене грало радіо? Розмовна студія. Щоб знати, що відбувається, знати яка ситуація. Коли нічого невідомо – дуже важливо слухати хоч щось. Тому я слухав. Йшов дощ. Повз мене по тротуару проходили люди з валізами. Мокрі як плющі. Заправки вже були забиті. Всі. Від ранку. Як добре, що я заправився напередодні. У мене запас ходу ще 500 км, нормально. Хвилин 40 я витратив на решту дороги і на роздуми про війну, людей з валізами, бензин, радіо, план дій, сніданок. Я не поснідав. І от я на парковці біля каналу. 9:20 на годиннику. Я запізнююсь на грим, але біс з ним – 5 хвилин і я готовий. В решті-решт так і сталось – ваш горе-письменник все встиг і у 9:55 ми з Оленою Цинтилою стояли біля декорацій у студії і чекали поки Алла Щоличева і Боря Іванов закінчать свій ефір і ми заступимо на зміну.

“Укриття” триває

“Повідомляють про вибухи на столичному Подолі”, - каже Алла на 58й хвилині ефіру дивлячись у один з телеграм-каналів на телефоні. Я це чую і в мене холоне серце. Поділ. Мама. Сестра. І пофіг, що Подільський район настільки великий, що його хрін пішки пройдеш за день. Поділ, вибухи. Значить десь біля них. Я швидко дістаю телефон, дзвоню мамі. “Так”, - чую я на тому кінці уявного дроту. Фух, голос наче спокійний. "Там пишуть, що на Подолі вибухи", - кажу мамі. "Та ні, наче тихо", - мама цим реченням мене дуже сильно заспокоїла.

О 10 почався наш з Оленою ефір, який ми до кінця, здається, не довели. Бо почалася повітряна тривога і нас повели в укриття. Так от, як воно виглядає це "укриття". На годиннику була десь 11 година ранку.

Микита Міхальов , ведучий телеканалу "Ми - Україна"