Як було до війни? Не пам’ятаю. Круто було б прокинутись, а всього цього не було. Але воно є. Тому фіксую і беру з собою 12 висновків найлютішого року мого життя.

1. Не страшно

Страшно, що не страшно. І як його вийшло не злякатися всього, що літало над хатою? Як це працює, досі не розгадала. Але страшно було лише раз – числа 5 березня, коли треба їхати. А водій з нас 4х і кота лише я. І капець як страшно, що не впораюсь, не встигну, не вивернусь від тих ракет-снарядів-орків-упирів. Страшно було так, що відмовила ліва рука. Тепер я вмію домовлятися зі своїм тілом. Особливо, коли страшно.

2. Можливо все

Ти все можеш. Не спати добами. Не їсти, не пити і все те, що раніше показували в супергеройських фільмах. І кожен у черзі в магазині, ліфті чи твоєму офісі – супергерой. Не сумнівайся. Ті, хто раніше не вміли самі заправляти авто чи качати шини. Спати на підлозі чи їсти одну мівіну на 5-ьох. Виживати на 20 гривень і без туалетного паперу, стояти по дві доби під дощем у черзі на кордоні і рятувати чужих дітей у чужій країні, коли на тобі - твоїх двоє. Ті, хто взяв Катю і її Руслана з Гостомеля в останню машину в автоколоні. 9 пасажирів у звичайному седані. Хто ризикнув їхати через ворожі блокпости, хто готував обіди на всіх в окупації на мангалах. Хто народжував у підвалах і оперував без анестезії. Всі ці люди – їдуть зараз з нами в маршрутці, замовляють піццу і прасують сорочки. Всі ці люди перемагають щоразу внутрішнього ворога. І росіянців теж. Щосекунди.

3. Дім усюди

Ніхто не є гостем в іншому регіоні своєї країни. Тисячі людей відкрили двері тим, хто тікав зі своїх домівок в самих халатах. Дехто не почув, що стукали рідні. Рідними стали незнайомці. Чужих в країні сильно менше.  Мені віддала ключ від своєї квартири дівчина, яка вперше в житті мене бачила. Вперше. Є й інші історії. Про тих, хто помножив ціни на хвіст дракона. Хто не пускав з котами і дітьми. Хто не пускав людей “міста М…”
Ви точно чули історії про те, як переселенці бралися допомагати іншим вже наступного ранку, відколи приїхали. І точно чули про невдячних лінивих і про записки на стінах чи під матрацами. Правда? А бачили? От і я ні. І ніхто не бачив. В країні, де у кожного мобільний і інтернет, ніхто не сфоткав ту саму огидну невдячну записку. Що могло би ще раз і ще раз (сподіваюсь, востаннє) розділити тих, хто тутешній і хто ні. За географією і місцем народження. Але не вийшло. Автори теорії “про українців 3 сортів” забули, що всі люди різні. А ми це знаємо. Всюди є класні і огидні, герої і покидьки, сміливці і не дуже. І ми точно самі розберемося. Але між собою.

4. Біль

Крим – це не тільки півострів. Це символ вірності, відданості і відчаю. Старий рудий косматий пес, який плаче на руїнах, під якими – його Василіса, Іван, їхня мама Наталя, бабуся Алла. Тато – під Лиманом у ЗСУ. Сльози пса. Це я теж забираю з собою. Пса Крима контузило, він тимчасово осліп та оглух. Але кликав своїх. Його серце не витримає за два місяці.
Але забираю Крима.
І Крим заберемо.

Ірпінь

Ми стали гучніше говорити і сміятися. А ще – кричати. Щоразу, коли їду повз Ірпінський міст щось кричить крізь мене, виривається бульками сизо-жовтого кольору. Немає пояснень, викрикується щось невимовне. Те саме – рівно о 9-ій щоранку. Коли згадуємо тих, хто…

Завдяки Вам

Саша, Міша, двоє Сергіїв, Микола, Микита, Віктор, Ігор, Олексій, двоє Андріїв, Василь Миколайович, Роман, Марк, двоє Іванів, Женя. Спасибі, що завдяки вам. Не прощу. Не видаляю з телефонних книг і соцмереж. І так, тепер я працюю поблизу вулиці, що носить ім'я Саші Махова. Чорт. Це точно відбувається з нами?

6. Символи

Закривавлена конячка з Краматорська. Червоний яскравий манікюр. Браслет-прапор на руці воїна під Ізюмом. Новонароджений Назарчик, який загинув у Вільнянському пологовому. Жовта кухня з Дніпра. І яблука на скляному столі. Хребет від будинку в Маріуполі, багатоповерхівки з вирваними серцями у Бородянці, Гостомелі, Дніпрі і Часовому Ярі. Все це забираю з собою. Аби не забути.

Не до свята

І оладки теж забираю. Ті, які пані з Ізюма, пропонує воїнам, які щойно звільнили місто. В нашій родині тепер 8 вересня – День оладок. Приходьте. І на Святвечір приходьте. Він у нас тепер у грудні. Хоча, давайте чесно, весь рік ми тікали від свят. Ну які свята, коли війна і Азовсталь, і Лисичанськ, і Сєвєр, і Мелітополь, і Херсон.. але свята з нами теж сталися.

7. Сталь

А ще з нами сталися Азовсталь і Оленівка. Здається, нацисти були добрішими. Здавалось, що все зламалось. Але тепер знаю точно, сталеві неймовірники вибороли своїми життями чітке усвідомлення, що в нас – сталеві хребти, може бути метал у голосі і розпечене олово литися з очей. Розлютили.

8. І лють

У вас теж ненависть змінилась люттю? Злість – ефективною взаємодією. Ми налаштували свої фільтри на “моє” і “чуже”. “Хочу і буду” і “змушують і маніпулюють”. Ви ж теж більше не робите того, що бісить? І не витрачаєте себе  на людей, які спустошують. І дозволяєте собі себе. Навіть тоді, коли ви самі і собі не подібні на супергероїв. Але! Див. пункт 2.

9. Ми - інші 

Ми категорично інші. Інші базові прошивки. Пані Марія з Горенки, яка пов'язує хустку на пса, щоб “менше лякався вибухів”. Красивенна сива бабуся, яка пече паски у печі, що тільки й вціліла. Вчителька у червоній куртці, яка під магазином зловила інтернет і на колінах веде уроки. Продавщиця, яка і досі ночує в магазині, аби о 6 відкрити той супермаркет, бо повз нього щодня туди-сюди їздять янголи у пікселі. Мала з інгалятором на АЗС, школярі на уроках у харківському метро. Подивіться у дзеркало – ми теж тут. Серед категорично інших.

10. Світло

Здається, ми пройшли тест на світло. Звісно, не всі. Ті, кому занадто сяяли сусідські вікна і бісили зайві півгодини з електроенергією у іншому регіоні, - досі ні. Але ми помітили тих, кого не знали раніше. Тим, хто творить нам комфорт. Ми перемогли всі книги з тайм-менеджменту, бо за дві години зі світлом, вміємо зробити все і трохи більше. Ми відшукали світло в собі. І себе в темряві. Кого вони збираються перемагати?

11. Вибір

Всі рішення правильні. Ніхто не знає, як краще. Вирішувати тільки вам. Правильно ховатися чи тікати. Працювати 24/7 чи взагалі ні. Залишатися чи їхати. Витрачати чи накопичувати. Ховатися під ковдрою чи бути серед людей. Говорити чи мовчати. Усміхатися чи плакати. Ніхто не має права розказати “як правильніше”. Ви робите найправильніше. Підтримую будь-яке ваше рішення – це моя мантра, яку заберу на все життя.

12. Донатимо далі

Неправильно лише не підтримувати Армію. Не дякувати тим, хто заради нас і завдяки кому. Чиї руки і очі ми бачимо на фото чи відео і ніколи не побачимо. Мовчати, коли хтось вказує військовому з окопа на “запах” чи просить викинути з маршрутки пса. Робити вигляд, що Ти не помічаєш богів у військовій формі на заправках, кафе, магазинах, метро і  на вулицях. Немає тих слів, грошей, обіймів, яких було б достатньо за те, на що кожен із них пішов заради нас із Тобою. Але ми ж точно не змовчимо, правда?

Спасибі, що стоїте. Ми ще на один день. Ой. Ми ще на один рік ближчі до Перемоги.

Олена Цинтила, ведуча телеканалу "Ми - Україна"