30 років тому, 16 листопада 1994 року, Україна підписала договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Менше ніж через місяць він набрав чинності разом із горезвісним Будапештським меморандумом. Як було остаточно втрачено шанси на статус ядерної держави, розповідає "Ми – Україна".

Послідовна відмова від ядерної зброї

16 липня 1990 року Верховна Рада УСРС ухвалила декларацію про державний суверенітет. У ній урочисто проголосили, що Україна буде нейтральною та позаблоковою державою та буде дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Урочисте проголошення про позаблоковість юридичного оформлення не отримало. Вже у 1992 році відносини між Україною та НАТО перейшли в офіційну площину, поступово розширюючись. А от до позбавлення від ядерної зброї шлях швидко обростав правовими підтвердженнями.

24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України. Менше ніж за місяць до того, 31 липня, СРСР підписав із США СНО, Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Він ще відомий як СТАРТ-1 (Strategic Arms Reduction Treaty, START-1).

24 жовтня 1991 року Верховна Рада ухвалила заяву про без'ядерний статус, якою підтвердила, що Україна, як правонаступниця СРСР, буде додержуватися положень СНО, а радянська ядерна зброя на території є явищем тимчасовим.

9 квітня 1992 року Верховна Рада підтвердила рішучість щодо позбавлення від ядерної зброї, намір приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) та рекомендувала президенту:

"вступити в переговори з керівниками ядерних держав світу щодо комплексного розв'язання проблем, пов'язаних з ліквідацією ядерної зброї".

Проте навіть на офіційному рівні темпи позбавлення від ядерки вважалися надто повільними. Але не так в Україні. До неї претензії висували інші держави.

11 грудня 1992 року МЗС видало меморандум, в якому вказало, що запити посольств деяких держав не тільки ставлять під сумнів зобов'язання України приєднатися до ДНЯЗ та ратифікувати СНО, але й:

"висловлюють погрозу, що окремі держави будуть готові припинити всі програми економічної співпраці, включно з наданням допомоги та тарифними преференціями з будь-якою державою, яка підриває ДНЯЗ, і зазначають, що це стосується України".

У меморандумі зазначили, що це не вина України, що у неї на території знаходиться третій у світі ядерний потенціал, але на програми з ліквідації, реабілітацію та працевлаштування тих, хто її обслуговував, "Україна не отримала жодного цента від інших країн".

23 травня 1992 року Україна підписала Лісабонський протокол до договору СНО. Ним Україна й підключилася до СНО, й зобов'язалася приєднатися до ДНЯЗ. Протягом цього року відбувалися тристоронні зустрічі між Україною, США та росією. Проте навіть після Лісабонського протоколу Україна ще оцінювала статус, у якому можна приєднатися до ДНЯЗ.

2 лютого 1993 р. міністр закордонних справ Анатолій Зленко відправив президенту Леоніду Кравчуку, прем'єру Леоніду Кучмі, а також міністру оборони, керівництву ВРУ, голові СБУ, міністру машинобудування, ВПК і конверсії, аналітичний звіт з позитивними та негативними оцінками трьох підходів до української ядерної зброї: ядерний статус, без'ядерна держава без стратегічних наступальних озброєнь, без'ядерна держава із збереженням частини міжконтинентальних балістичних ракет.

Останній варіант справді обговорювалося. Йшлося про можливість збереження 46 міжконтинентальних балістичних ракет "Скальпель", кожна із десятьма боєголовками. Під ним прописали сім негативних наслідків, серед яких не однозначність, а лише ймовірність звинувачень у прихованій агресії, тихої ізоляції, скорочення міжнародних гарантій, занепокоєння сусідів.

Позитивні наслідки без'ядерного статусу були найбільшими за кількістю. Серед них:

"отримання широких гарантій безпеки від Росії та західних країн, насамперед від постійних членів Ради Безпеки ООН, які зацікавлені в ядерному роззброєнні України".

Ризиків війни серед негативних наслідків без'ядерного статусу не було. Єдиний поганий наслідок, який більш-менш можна до нього підтягнути, це:

"зниження рівня військової складової гарантій національної безпеки, що, у свою чергу, призведе до необхідності активізації зусиль, спрямованих на розвиток звичайних озброєнь, потужність яких наближається до ядерних".

15 березня 1993 року Рада оборони України ухвалила рішення про невідкладні заходи щодо реалізації ядерної політики. Зокрема й щодо приєднання до ДНЯЗ.

3 вересня 1993 року Україна підписала Масандрівські угоди – чотири документи із росією. Серед них угода про утилізацію ядерних боєзарядів та принципи такої утилізації. У листопаді договір про СНО було ратифіковано Верховною Радою.

16 листопада 1994 року ВРУ ухвалила закон про приєднання до ДНЯЗ. Під час парламентського засідання міністр закордонних справ Геннадій Удовенко сказав, що плани приєднатися до договору у статусі ядерної держави могли існувати суто теоретично, а перед приєднанням до договору належало вирішити такі проблеми:

• компенсація за ядерну зброю, плюс фінансова допомога на ліквідацію, якими на той момент у керівництві наче були задоволені;
• надання надійних додаткових гарантій національної безпеки України. Це й був Будапештський меморандум з росією, США та Великою Британією, трьома ядерними державами. З рештою країн п'ятірки ядерних – Китаєм та Францією, пізніше, із застереженням.

У день ухвалення парламентом закону про ДНЯЗ до прикрості мало було застережень щодо гарантій безпеки. Лунали лиш поодинокі. Голова УНА-УНСО, народний депутат Олег Вітович казав, про практично повну відсутність гарантій після приєднання до договору.

"Що таке меморандум? Це декларація, яка практично ні до чого не зобов'язує" – говорив він.

Народний депутат, член Конгресу українських націоналістів Михайло Ратушний апелював до того, що без'ядерний статус України потрібен, але у без'ядерному світі.

"Якщо Верховна Рада не ратифікує цей Договір, то наша держава і ви (Леонід Кучма, - авт.) як Президент цієї держави будемо чимось цікаві світові, - казав він, - Якщо ж ратифікуємо його, то Україна стане банановою державою, і повірте, що ні та держава, ні її Президент вже не будуть нікого цікавити у світі".

Президент Леонід Кучма говорив про технічну неможливість утримувати ядерну зброю. Зокрема через відсутність полігонів для ядерних випробувань, а юридично вона знаходилася під оперативним управлінням росії. Він наполягав, що збереження, а тим більше виробництво, ядерки передбачало залежність України від інших держав. Що ж до гарантій безпеки, то він відзначив, що вперше члени ядерного клубу підійшли до України як до держави.

"Найважливішим елементом цього документа є механізм його реалізації шляхом проведення консультацій трьох згадуваних держав з Україною в разі виникнення питань щодо виконання сторонами зобов'язань, передбачених цим документом", - казав Кучма.

5 грудня 1994 року закон про приєднання до ДНЯЗ, разом із Будапештським меморандумом, набрали чинності.

Яку ядерну зброю віддала Україна та що натомість отримала?

Хоча до ДНЯЗ Україна доєдналася у 1994, у 1991-1992 роках нашу тактичну ядерну зброю вже вивезли в росію. Причому тоді президент Леонід Кравчук як головнокомандувач навіть на знав, за яким саме рішенням.

Згодом з'ясувалося, що рішення ухвалило 15-те управління Міноборони СРСР на виконання декларації про державний суверенітет України.

Остаточно ж Україна втратила ядерну зброю 1 червня 1996 року, коли у росію пішли останні ракети.

У 2001 році було знищено останню пускову шахту, а у 2007 році було знищено останній літак, здатний нести ядерку, не рахуючи 11 літаків, які у 1999 році росії передали в якості розрахунки за газові борги.

Підірвана шахтно-пускова установа, Миколаївська область, 2001 р.

Загалом Україна отримала у спадок від СРСР:

• майже 3000 одиниць тактичної ядерної зброї;
• 1240 боєголовок для 176 міжконтинентальних балістичних ракет із інфраструктурою для обслуговування та запуску;
• 700 ядерних крилатих ракет та 44 стратегічні бомбардувальники.

Всі одностайно кажуть про шалений тиск через ядерку з боку США та інших країн. Проте усе було не так однозначно в американській адміністрації початку 90-х.

"В перші місяці незалежності України домінуючою була проблема ядерної зброї, і в Адміністрації у нас були різні думки щодо цього. Я і, напевно, Дік Чейні (на той момент міністр оборони, - авт.) — я не хочу говорити за нього, але думаю, що, ймовірно, так — я не вважав, що це має бути визначальним питанням. Я фактично вітав розповсюдження ядерної зброї, тому що в мене не було жодних сумнівів, що будь-яка зброя, яка залишилася в Україні, не буде загрозою для США, і тому я був досить спокійний щодо того, як із нею поводитися", - казав у 1996 році генерал, радник президента США Джорджа Буша Брент Скоукрофт.

Тож принаймні два високопосадовці в адміністрації Джорджа Буша були лояльними до ядерки в Україні. У листопаді 1992 р. президентом було обрано демократа Білла Клінтона, керівником ЦРУ за якого став Джеймс Вулсі. В одній зі своїх записок ще під час перегонів він писав:

"Україна, на відміну від Білорусі та Казахстану, має дуже значний військово-промисловий комплекс, здатний підтримувати державу, яка має ядерну зброю".

В Україні нездатність обходитися із ядеркою була чи не найважливішим аргументом. І хоча у США розуміли, що в нашій країні вона для Америки безпечніша та й здатність утримувати можна було влаштувати. Але адміністрація Клінтона все ж тиснула. Леонід Кравчук згадував, як мав розмову з віце-президентом Альбертом Гором.

"Він мені офіційно сказав: "Якщо ви не припините дискусії і не погодитесь на вивезення ядерної зброї, до вас будуть застосовані санкції, не тільки економічні". Це підтримала і Європа", - казав Кравчук.

Чому не Україна, а росія була на той момент в центрі уваги США, можна пояснити тим, що її було офіційно визнано правонаступницею СРСР, за керівництва Бориса Єльцина рф виконувала умови договору про СНО. Ядерну зброю, вважали у Вашингтоні, треба було сконцетрувати в одних руках. Тому зробили ставку на росію під начебто демократичним керівництвом Єльцина. Білл Клінтон, який прийшов на заміну Бушу, мав із ним прекрасні стосунки.

"Була змова президента Клінтона і президента Єльцина позбавити Україну ядерної зброї", - казав екс-міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

Плюс він згадав про $400 млн, які були виплачені за відмову. А у якості корисного інструменти захисту Україна отримала Будапештський меморандум.

"До Будапештського меморандуму я не маю ніякого відношення. Ніколи я не долучався і у підготовці я ніколи не брав участі. Я вже тоді не був президентом… Підписав би я його чи ні? Підписав би… Меморандум сам по собі – чудовий документ. Тільки, як втілити те, що у ньому прописано – про це не сказано… Не підписати цей документ не можна було", - казав Кравчук у 2018 році.

Проте саме він, Єльцин та Клінтон 14 січня 1994 року заклали під меморандум основу – тристоронню заяву із згадкою про гарантії та їхній зв'язок із приєднання України до ДНЯЗ. У 1994 році президентом став Леонід Кучма і пресинг щодо приєднання до ДНЯЗ продовжився на нього.

"Я притисну Кучму до стінки. ДНЯЗ, або вони не отримають ні газу, ні нафти!" – казав Єльцин у розмові із Клінтоном наприкінці вересня 1994 року.

В результаті 30 років тому доля третього у світі ядерного потенціалу була вирішена на користь порожніх гарантій безпеки, які в англійському тексті ще й не гарантії, а запевнення.

В обмін на зброю Україна отримала право скликати консультації, якщо якась із сторін меморандуму порушить зобов'язання не погрожувати та не застосовувати силу проти її територіальної цілісності чи незалежності.

Навіть не після 2014 року, коли росія розпочала агресію, а вже після повномасштабної 2022 року Білл Клінтон обережно визнав, що відчуває особисту відповідальність за те, що змусив Україну відмовитися від ядерної зброї. І що навряд чи росія розпочала б війну, якби ця зброя у України була.

Безпекою України пожертвували задля того, щоб наче демократична росія Бориса Єльцина мала співставний із США ядерний потенціал. Вочевидь вважалося, хоча й досі деким вважається, що російську небезпеку можна нейтралізувати шляхом перемовин.

Звідки ці ілюзії – зрозуміти важко. Навіть перші кроки рф в якості незалежної держави мали насторожити: у 1992 році російська армія виступала на боці сепаратистського утворення під час Придністровської війни. А через кілька днів після підписання Будапештського меморандуму росія розпочала Першу чеченську війну та свої агресивні війни не припиняє з того часу.

Нагадаємо, що раніше "Ми – Україна" розповідав, скільки зараз у росії ядерної зброї та чому шантаж нею вже не працює.