25 червня 1950 року Північна Корея атакувала Південну Корею. Почалася війна, яка формально тривала три роки, але насправді досі не закінчилася. "Ми – Україна" розповідає про її передумови, перебіг та результати.

Як почалася Корейська війна?

У 1905 році Японія виграла у війні проти російської імперії, ставши наймогутнішою державою у регіоні та розширяючи присутність у ньому. Тоді ж за японсько-корейським договором Корея стала протекторатом Японії, а у 1910 році була офіційно анексована і стала японською колонією.

Після Другої світової війни та в результаті капітуляції Японії, Корею було розділено на дві сфери впливу – дві зони: радянську та американську з кордоном по 38-ій паралелі.

Окупаційні зони, карта 1946 р.

До серпня 1948 року в Сеулі була створена проамериканська Республіка Корея (або Південна Корея) на чолі з рішучим антикомуністом Лі Син Маном.

Лі Син Ман

На півночі Радянський Союз призначив Кім Ір Сена першим прем'єр-міністром Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР), більш відомої як Північна Корея , зі столицею в Пхеньяні.

Кім Ір Сен

Це дуже коротка версія подій, які передували вторгненню північнокорейців та початку війни. Насправді ситуація була набагато складніша.

У листопаді 1943 р. президент США Франклін Рузвельт, прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль та генералісимус Китайської Республіки Чан Кайші в Каїрі узгодили декларацію, в якій було зазначено:

"Вищезгадані три великі держави, пам'ятаючи про поневолення народу Кореї, сповнені рішучості, щоб з часом Корея стала вільною та незалежною".

Ціла країна, а не якась її частина. Проте під час Ялтинської конференції 1945 року, коли союзники окреслювали сфери впливу після перемоги у Другій світовій, питання Кореї було десь на задворках.

Тоді радянський лідер Йосип Сталін дав згоду приєднатися до війни з Японією після капітуляції Німеччини. Це питання було принциповим для Рузвельта протягом усіх перемовин, бо, попри узгоджену стратегію "спочатку Німеччина", капітуляція Японії була справою честі США. Але після того СРСР, відвойовуючи у Німеччини європейські території, почав насаджувати там комуністичну ідеологію та здійснювати фактичну радянську окупацію, замість гітлерівської, лякаючи союзників.

В квітні 1945 р. Рузвельт помер та його місце зайняв Гаррі Трумен. До конференції переможців у Постдамі, США прагнули і встигли розробити ядерну бомбу. Удар нею мав би дозволити США одноосібно перемогти Японію. Проте і СРСР зорієнтувалися швидко.

8 серпня 1945 року радянський союз оголосив Японії війну і вже 10 серпня війська висадилися на півночі Кореї. Побоюючись повної радянської окупації, в США запропонували поділ сфер впливу принаймні навпіл. Сталін пристав на цю пропозицію та зупинив війська на 38-ій паралелі в середині серпня 1945 р. Американці зайшли на південь лише на початку вересня.

Поблажливість Сталіна можна пояснити тим, що навіть тоді Корея була десь на задньому плані усіх інтересів. Проте на 38-ій паралелі поблажливість й закінчилася, бо координувати окупаційну політику із США в СРСР відмовлялися, як і давати дозвіл на вільний рух між окупаційними зонами.

У грудні 1945 року відбулася Московська конференція, яка мала б мирним шляхом врегулювати "корейське питання". Спільна комісія чотирьох держав, Сполучених Штатів, Радянського Союзу, Великої Британії та Китаю, мала посприяти створенню тимчасового корейського уряду. Для країни хотіли реалізувати план опіки, який там не сприймався.

Півтора роки періодично відбувалися переговори щодо представницької групи корейців для формування тимчасового уряду. Антикомуністи на півдні, очолювані Лі Син Маном, виступали проти опіки. СРСР відмовлявся консультуватися з антикомуністами. Тим часом США почали демобілізацію та скорочення оборонних витрат.

Для США постало питання: з одного боку Об'єднаний комітет начальників штабів вважав, що Корея на має стратегічного значення, з іншого боку Трумен боявся критики всередині країни та підриву авторитету США в разі виходу звідти на тлі зростання комуністичної влади у Китаї.

Американські війська знімають японський прапор в Сеулі

США передали питання у новостворену Організацію Об'єднаних Націй. Завдяки дипломатичному візиту до Сполучених Штатів, організованому командувачем окупаційних сил США в Японії генералом Дугласом Макартуром, Лі Син Ман отримав схвалення від США на створення окремого уряду в Південній Кореї шляхом виборів.

Наприкінці 1947 року в ООН ухвалили резолюцію про проведення виборів під міжнародним наглядом для створення уряду об'єднаної Кореї. В СРСР їх звісно не підтримали. Вибори в конституційно асамблею відбулися лише на півдні, у травні 1948 року. На них більшість голосів отримали так звані незалежні – голосів, тоді які прихильники Лі Син Мана – 55 голосів. Проте більшість незалежних не змогла сформувати консенсус через політичні розбіжності.

У липні 1948 р. Південна Корея ратифікувала конституцію, Лі Син Ман, отримавши 92,3% голосів, став президентом, а у серпні ООН визнала державу.

Виборча дільниця у Південній Кореї

У вересні того ж року СРСР підтримав створення Корейської Народно-Демократичної Республіки на півночі на чолі з Кім Ір Сеном, який став прем'єр-міністром.

1948 рік поділив Корею на дві держави і дві інші– США та СРСР – спочатку видихнули почали виводити війська, лишаючи своїх військових радників.

Лі Син Ман обмежив політичне інакомислення, застосував політичні репресії і станом на початок 1950 близько 30 тис. можливих комуністів да близько 300 тис. можливих симпатиків комуністів були у в'язниці.

Кім Ір Сен – антагоніст у КНДР, був у жовтні 1945 р. представлений як герой партизанського руху в Пхеньяні радянським командування та почав політичну кар'єру.

Антикомуніст і комуніст, проте, мали одну спільну ідею – возз'єднання їхньої батьківщини. Армія на півдні покращувала свої бойові можливості, що констатували військові радники США. Настільки, що влітку 1949 року робили точкові виходи за 38-му паралель, провокуючи прикордонні сутички зі північнокорейцями. Але повноцінної військової операції не було, хоча саме на це й розраховували у Північній Кореї.

Судячи з деяких розсекречених документів, у березні 1949 р. Йосип Сталін радив КНДР стриманість: чекати атаки з Півдня, а потім реалізувати свої амбіції завдяки контратаці. Очільник СРСР розраховував, що Лі Син Ман піде в наступ після того, як США виведуть свої війська в червні 1949 р.

У серпні 1949 року Південь досі не пішов на Північ війною. Кім Ір Сен через радянського посла Терентія Штикова представив совєтам план вторгнення, який мав би на 120 км скоротити кордон Південної Кореї вздовж 38-ої паралелі. За лобіювання ідеї Штиков отримав від Сталіна догану.

Пізніше Кім запропонував більш амбітний план вторгнення – до Сеула, перш ніж зрештою дістатися до традиційного найпівденнішого кордону Кореї. Успіх залежав від підтримки партизанських груп на Півдні, швидкості реалізації, щоб США не встигли приєднатися до війни, радянської допомоги шляхом постачання військової техніки та навчання військ.

Навесні 1950 року Кім прибув до Москви де, вочевидь, отримав від Сталіна вказівку ретельно підготуватися, перш ніж наступати, і не розраховувати на пряму участь СРСР. Генсек постійно побоювався приєднання США до війни. Проте Кім Ір Сен розмірковував інакше.

Його план був надійним: швидка атака, приєднання партизанського руху на Півдні (близько 200 тис. осіб), виграш у війні за кілька днів, після чого корейці вітатимуть новий уряд, поки США ще не встигнуть отямитися.

Хоч і маючи сумніви, Сталін все ж підтримав агресію. На той момент лідер комуністичного Китаю Мао Цзедун вже переміг у громадянській війні та міг приєднатися до Кім Ір Сена в разі вступу у війну США. СРСР також провели успішні ядерні випробування, що також могло стримати Штати від виходу на поле бою.

У січні 1950 р. держсекретар США Дін Аченсон виголосив промову, де визначив американський оборонний периметр у Тихоокеанському регіоні. Корея там не згадувалася. Тож це було знаком, що й у війні участі не братимуть. 25 червня 1950 року Північнокорейська народна армія перетнула 38-му паралель.

Які головні битви Корейської війни?

"Якби найкращі уми світу вирішили знайти нам найгірше місце у світі для ведення цієї клятої війни, одностайним вибором була б Корея", - казав Дін Аченсон.

Південнокорейські війська не змогли протистояти важкій артилерії Північної Кореї і через три дні після початку війни було втрачено Сеул.

Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй ухвалила резолюцію про направлення миротворчих сил, включаючи американські війська, для захисту Південної Кореї. Це був прорахунок СРСР. Союз мав право вето в Радбезі, проте не скористувався ним. З середини січня 1950 року він бойкотував засідання, вимагаючи місця для Китаю у Радбезі, замість Тайваню.

Як і у випадку з виборами, Трумен передав питання військової участі до ООН, сподіваючись, що Південна Корея справиться без прямого втручання Штатів. Але північнокорейська армія була добре дисциплінованою, навченою та оснащеною, тоді як, вояки Південної Кореї були налякані, розгублені та схильні тікати з поля бою.

На початку 30 червня Трумен все ж відправив наземні війська США до Кореї після того, як генерал Макартур повідомив, що невиконання цієї вимоги означає неминуче знищення Республіки Корея комуністами.

7 липня 1950 року Рада Безпеки ООН створила Командування Об'єднаних Націй, яке очолив Макартур. П'ятнадцять членів ООН приєдналися до США в захисті Південної Кореї, але 90% сил складалися з південнокорейських та американських військ, а США надавали зброю, спорядження та логістичну підтримку.

Трумен і Макартур

Наступ північнокорейців на початку був украй успішним. Зупинити їх вдалося лише на майже прямокутній ділянці на південно-східному куті півострова – Пусанському периметрі. Ситуація до болю нагадувала витіснення французьких, британських та бельгійських військ до Дюнкерка в травні 1940 року.

Макартур спланував морський десант і у вересні відбулася висадка в портовому місті Інчхон. Це дозволило американцям прорватися з Пусанського периметра та просунутися на північ, щоб об’єднатися з морськими піхотинцями, звільнивши Сеул та відправивши Корейську народну армію назад до Північної Кореї.

Інчхон

Через три місяці після початку, начебто війні мав настати кінець. Проте 11 вересня Гаррі Трумен схвалив план перетину 38-ої паралелі та возз'єднання Кореї. Відбулося вторгнення у КНДР, яке перетворило тримісячну війну на трирічну.

Макартур запевняв Трумена, що Китай не вступить у війну, але 19 жовтня 1950 р. Народна добровольча армія Китаю увійшла до Північної Кореї.

"Ми зіткнулися з абсолютно новою війною", - телеграфував Макартур Трумену.

Літо 1950 року було надзвичайно спекотним, а у листопаді 1950 р. сили ООН вже страждали від жахливого холоду біля водосховища Чосін. Під час несподіваної атаки понад 100 000 китайських військовослужбовців заманили американські війська в пастку на одній з найсуворіших і найвіддаленіших територій регіону — за температури, яка регулярно опускалася до 25 градусів нижче нуля. Частина американських військ взяла удар на себе, давши можливість іншим вийти з оточення біля Чосіна, проте втрати були величезними. Макартур хотів впоратися до Різдва 1950 р., натомість війна пішла на виснаження.

Американські військові біля Чосіна

На початку 1951 р. китайці бомбардували Сеул та захопили його 7 січня. Через другу з початку війни втрату столиці Південної Кореї, точилися думки про відмову від війни. Але Китай поступово втрачав імпульс для наступу. 15 березня після жорстоких боїв, Сеул востаннє було відвойовано, а китайські та північнокорейські війська – відкинуті за 38-му паралель. Війна стала позиційною.

Бої в Сеулі

До середини 1951 року комуністичні сили налічували понад 1 млн солдатів, а сили ООН – близько 700 тис. У міру затягування війни лінії фронту кожної сторони ставали чіткішими. Обидві сторони намагалися здобути територіальну перевагу, але без суттєвих успіхів. Виносячи позиції Китаю, американські ВПС гасили намагання піти у масштабний наступ.

Чим (не) закінчилася Корейська війна і почався міф про "корейський сценарій"?

Переговори про припинення вогню тривали, з різним успіхом, з жовтня 1951 р. Питання було не тільки у територіях, але й у репатріації військовополонених. Етнічні корейці, які входили до складу китайської армії, не всі горіли бажанням повертатися у Китай.

Перш ніж будь-яка зі сторін погодилася підписати документ, відбулося 158 зустрічей. На заключній було утворено Військову комісію з перемир'я, а також інші комісії для контролю за умовами та ведення переговорів щодо врегулювання будь-яких порушень. Кордон було проведено близько 38-ої паралелі та майже не відрізнявся від того, що був на початку конфлікту. Крім того, перемир'я встановило демілітаризовану зону на всьому півострові, щоб забезпечити буфер.

За три роки боїв сили ООН втратили майже 171 000 убитими, 566 000 пораненими та 32 600 зниклими безвісти, тоді як втрати комуністів не підтверджені, але вважаються близькими до 900 000 убитими, 687 000 пораненими та понад 145 000 зниклими безвісти. Кількість жертв серед цивільного населення сягає трьох мільйонів.

Перемир'я поклало край бойовим діям у Кореї 27 липня 1953 року, але досі не було укладено мирний договір. Тож фактично війна триває досі, вже 75 років.

СРСР не брав участі у бойових діях на суші та на морі, проте підтримував у повітрі – літаками та силами 64-го винищувального авіаційного корпусу. Також надавалася військова, матеріальна, медична допомога китайцям та північним корейцям. Сталін, який скептично ставився до початку війни, вже через рік був проти її завершення.

"Вимагати, щоб китайсько-корейська сторона проводила тверду лінію, не виявляючи квапливості та зацікавленості у якнайшвидшому закінченні переговорів", - йшлося в постанові ЦК ВКП (б) 19 листопада 1951 р.

Радянський диктатор був упевнений, що напруження США у Кореї, залишить вакуум у Європі, що було в інтересах СРСР. 5 березня 1953 р. Сталін помер і незабаром після цього СРСР підтримав припинення війни у Кореї.

Кім Ір Сен ставить підпис під угодою про перемир'я у Корейській війні

Після Корейської війни США збільшили витрати на оборону, зміцнили НАТО. Сама ж вона стала першим гарячим протистоянням під час Холодної війни.

Перемир'я між Південно Кореєю та Північною Кореєю, якому цьогоріч виповниться 72 рокі, декому кружить голову і діє сподівання, що "корейський сценарій" можливий і в результаті російсько-української війни. Тобто замороження війни, розділення України та демілітаризована зона.

Начальник ГУР МО Кирило Буданов ще у березні 2022 року пояснив, чому спроби реалізувати "корейський сценарій" приречені на поразку:

"Відсутність власного уряду та армії в Кореї дало можливість СРСР та США розділити країну на дві різні частини і нав'язати власну політику місцевим. Україна ж є суверенною незалежною державою з законно обраним Урядом на чолі з Президентом та армією".

"На відміну від корейців, український народ ніколи не пристане до диктаторського режиму. Це підтверджують численні мітинги та супротив місцевого населення на окупованих територіях України".

Тож Україна, на відміну від Кореї 75-річної давнини, є сформованою демократією з діючими державними інституціями. Також має й національну ідентичність, тоді як на початок Корейської війни розділена країна була вразливою після 40 років колоніального правління.

На відміну від Південної Кореї, Україна чинить спротив самостійно і поки не було чіткого повноцінного бажання союзників фізично приєднатися хоча б для контролю теоретичної демілітаризованої зони.

Останнім у переліку причин, з яких зараз "корейський сценарій" неможливий, є контекст. Проте він не останній за значенням, а чи не найважливіший.

"Корейська війна була аналогом Холодної війни, битвою між комуністичною та капіталістичною моделями, великим експериментом у визначенні успіху кожної моделі на основі відображення націй та населення. Тоді як війна Путіна в Україні – це битва експансіоністського імперського автократичного режиму в демократичній країні, яка, у свою чергу, бореться за підтримку порядку, заснованого на правилах, що визначив це століття, побудоване на роботі, виконаній НАТО та Організацією Об'єднаних Націй з 1945 року", - зазначив Семюел Демпсі, геополітичний дослідник та аналітик у ITSS Verona та European Horizons.

Як пояснив експерт, демілітаризована зона у Кореї була не сприятливим рішенням, а результатом того, що були вичерпані інші варіанти. У випадку із російською агресією проти України є ще чимало невикористаних можливостей союзників їй протистояти.

Нагадаємо, що раніше "Ми – Україна" розповідав про початок, перебіг та результати Зимової війни – агресії СРСР проти Фінляндії.