У 2015 році після Революції Гідності в Україні було ухвалено чотири закони, які стосувалися декомунізації та державної політики пам’яті. В результаті топонімія України та обличчя тисяч міст, містечок та сіл докорінно змінилися, суттєві зміни відбулися також у сфері освіти, виховання та культури. Попри те, що вже у 2017 році прогрес декомунізації оцінювався на рівні 95%, цей процес все ще далекий від свого завершення. Тим більше, що сьогодні мова йде також про необхідність дерусифікації та деколонізації.

Навіщо Україні потрібна декомунізація?

Декомунізація – це не стільки про зміну назв, демонтаж пам’ятників та очищення публічного простору від тоталітарної символіки (хоча, безумовно, це дуже важливий процес), скільки про переосмислення старих та прийняття нових – демократичних – цінностей (прийняття яких – необхідна умова нашої євроатлантичної інтеграції).

А також про подолання комплексів радянського минулого, які десятиліттями були частиною нашої ментальності. Цю ментальність часто називають "совковою", а її характерними рисами є безвідповідальність, патерналізм, громадянська апатія та тотальна денаціоналізація. На жаль, присутність окремих рис цієї ментальності ми й сьогодні можемо спостерігати у нашому суспільстві, що гальмує процеси демократичного розвитку.

Крім того, саме на цю ментальність та ностальгію за вигаданим "чудовим" радянським минулим значною мірою спиралася росія, яка де-факто розпочала війну проти України у 2014 році. І у цьому немає нічого дивного – просто нова "імперія" активно використовувала напрацювання двох своїх попередниць.

Три важливі "Д"

Після широкомасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року декомунізація набула нового значення.

По-перше, відтепер її слід розглядати виключно у взаємозв’язку з дерусифікацією та деколонізацією. Особливо після того, як дикі представники "русского мира" на тимчасово окупованих територіях встановлювали пам’ятники найодіознішим представникам радянського та царського режиму, розповсюджували тоталітарну символіку, спалювали українські книжки, розказували фантастичні та неадекватні історії про "новоросію", "єдиний народ", "малоросів", а також катували та вбивали українців лише за те, що вони українці та говорять українською мовою.

Тож сьогодні успішне завершення декомунізації, дерусифікації та деколонізації фактично дорівнює самозбереженню української нації. Якщо ми це зробимо – все буде добре і на нас чекає успіх. Якщо ні – будемо постійно піддаватися атакам та впливу з боку неадекватного сусіда, який продовжить марити ідеєю відновлення імперії, посилаючись на поширеність в Україні "русского языка", "общей истории" та "единой церкви/веры". Тож це ще й питання національної безпеки, яке неможливо ігнорувати.

По-друге, будемо відверті – без подолання тоталітарно-комуністичної та колоніальної спадщини ми не зможемо побудувати ефективну демократичну державу та, що важливо, стати повноправним членом ЄС. Адже Європа – це передусім про цінності та принципи, а вже потім – про все інше. Саме такий шлях пройшли колишні соціалістичні країни Центрально-Східної Європи, які на сьогодні є членами ЄС. І такий же шлях повинна пройти Україна. Добре, що ми вже вступили на нього та близькі до завершення, однак роботи ще вистачає.  

Що далі?

Передусім нам слід зосередитися на активізації процесів деколонізації. Адже широкомасштабне російське вторгнення продемонструвало, що ворог активно використовує наративи, пов’язані саме з царським минулим – у тому числі посилаючись на письменників, діячів культури того часу (донедавна максимально представлених у наших шкільних програмах), спотворюючи, переписуючи та привласнюючи собі історію тощо. Тож слід позбутися присутності у нашому публічному просторі будь-яких слідів російської пропаганди та її вільних або невільних провідників.

Так, деякі питання (і персони) будуть викликати дискусію. Власне, вже викликають. Але це нормальний демократичний процес – з аргументами, поясненнями, пошуком компромісу. І відмовлятися від нього не слід, бо це ключова ознака демократії. 

Разом з тим, не слід забувати, що всі питання, пов’язані з реалізацією трьох "Д", ми повинні розглядати через призму національної безпеки, а також нашого морального обов’язку перед мільйонами українців, знищених росією та поваги до героїв, які прямо зараз захищають Україну на фронті. І тоді ми отримаємо результат, який дозволить нам впевнено дивитися у майбутнє – вільне, демократичне та заможне.

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку