Максим Струк, помічник гранатометника, який прийшов на службу до Нацгвардії добровольцем у 19 років, став гостем студії “Ми-Україна”. Поговорили про різницю між війною до 24 лютого та теперішньою, чому вирішив стати військовим, оборону “Азовсталі” та мотивацію продовжувати війну після полону.

Сьогодні маємо честь спілкуватися з героями України, які боронять нашу державу на передовій. Сьогодні у нас в гостях Максим Струк, помічник гранатометника полку “Азов”. У війську з 19 років. Контракт підписав одразу після закінчення училища. З початком повномасштабного вторгнення служив неподалік Маріуполя. Захищав місто та “Азовсталь” 86 днів. За наказом командування вийшов у полон, де пробув чотири місяці. Нині - знову на захисті України.

Про рішення служити в армії

-Максиме, скільки вам було років, коли ви прийняли рішення взяти зброю в руки і захищати територію України навіть до повномасштабного вторгнення росії?

У 17 років я вирішив, що піду на військову службу.

-Що мало статися, аби в 17 років людина вирішила, що її завдання це захищати Батьківщину?

Це, по-перше, мотивація. І це люди, які є довкола тебе.

-Але довкола тебе не війна, мирне життя, веселі люди, перспективи досягти успіхів в особистій кар’єрі. Чому захист України?

Це дякуючи моєму братові. Він старший мене на чотири роки, і він також у даний момент військовослужбовець. І я так підхватив від нього. З сьомого класу він також вирішив проходити військову службу і так, будучи молодшим братом, я підхвачував це. Тож у 17 років я остаточно вирішив, що йду також служити.

-Ви казали, що “Азов” це те, на що Ви прицільно йшли. Чому? Звідки ви про нього дізналися?

Там дуже багато мотивованих людей. Дізнався чисто випадково в Інтернеті. Я бачив різні підрозділи. Я прочитав якусь статтю, це зацікавило мене. Це бойовий підрозділ, багато мотивованих людей, навчають, бойові участі в Павлопіль-Широкинській операції, Світлодарська дуга. Мене це зацікавило, це ближче до бойових дій.

-Ви потрапили до людей, які вже мали бойовий досвід.

Так. Я, по-перше, йшов не стільки служити, я хотів воювати. Війна з 2014 року, мені було тільки 13 років, тож не було змоги. Я закінчив навчання в училищі, потім тиждень часу, зібрав документи і поїхав.

-Де Ви зустріли 24 лютого?

У Маріуполі. По тривозі о четвертій чи п’ятій ранку нас підняли, ми зібралися і виїхали на конкретну ділянку за місто. Звідти ми і тримали оборону.

Оборона "Азовсталі"

-Коли Ви потрапили на “Азовсталь”?

Це було 25 чи 26 квітня. Коли ми туди прийшли, нас вже брав в оточення противник. У нас тоді вже нічого не було - ні їжі, ні бика. Зв’язок також був дуже поганий, бо його перебивали. Тож вирішили робити “перекат”, грубо кажучи, і переходити на саму “Азовсталь”, тому що могли вже не вийти.

-Три місяці на “Азовсталі”, вони для Вас минули як один день?

Я був не три місяці на “Азовсталі”. З 25 квітня по 20 травня ми були там. Весь інший час ми були в місті.

-Чи можете ви відрізнити для себе ці дні?

Це все для мене був сон, я навіть зараз живучи звичайним життям, досі не можу повірити у те, що зі мною сталося.

-У цьому сні були живі, реальні люди, які гинули і захищали собою інших. Як це бути з такими людьми поруч?

Один одного підтримували. Ми були побратимами, перш за все, відповідали один за одного, допомагали один одному.

-У вас було відчуття, що ви ще місяць зможете вистояти, захищаючи "Азовсталь"?

Ми могли б і більше вистояти, якби у нас були боєприпаси, медикаменти і харчові продукти. У нас цього взагалі нічого не було. Багато хлопців було поранених, з ампутованими кінцівками, медикаментів не було і їх так різали. Тому командир полку "Редіс" (Денис Прокопенко, - ред..) виходив на переговори задля збереження життя. Надалі задля того, щоб обміняти важкопоранених бійців, а потім всіх інших.

-Що відчуває людина, яка ще вчора дивилася на ворога у приціл, а завтра мусить цю зброю покласти і йти до ворога?

Я взагалі не мав уявлення. Ми, як зазвичай, були на позиціях. В конкретній годині нам сказали йти на нараду. Я нічого не знав, бо інтернету не було. За весь період я кілька разів зміг подзвонити батькам і один раз подзвонити до брата. Через кілька годин командир полку віддав наказ задля збереження життя обміняти наших важкопоранених хлопців і надалі, щоб нас обміняли, бо хлопці помирали.

-Що таке російський полон?

За полон я нічого не можу вам сказати. Я не хочу про це говорити.

Про повернення додому з полону в Оленівці

-Коли ви повернулися на рідну землю, кому ви першому подзвонили?

Брату. Батькам не хотів, бо я розплакався. Я не міг повірити, що таке зі мною сталося. Я дві чи три доби "відходив". Я думав, що нас на етап везуть чи на Магадан.

-Рідні знали, що ви у полоні?

Так, ми перед тим (20 травня), коли ми вже виходили з "Азовсталі" був тільки один раз "Червоний хрест". Я вказав дані свої та номер телефону свого брата. Як він мені вже потім розповідав, що з ним зв’язалися і сказали, що я знаходився у полоні в Оленівці. Цей проміжок часу ніхто нічого не знав.

-Як довго і куди вас перевили з Оленівки?

Мене не переводили, я весь час там був.

-Тож жахливий теракт був у той же час, коли ви там перебували?

Відносно недалеко від нас. Конкретно в цьому ангарі я не був, я дивом не потрапив у цей список. За метрів 300 був цей ангар. Ми чули вибухи.

-Як ви зараз дивитеся на війну, чи відрізняється вона?

Кардинально. Це не порівняти ні з чим. Якщо порівнювати до 24 лютого – це "квіточки" були у порівнянні з цим усім. Зараз все: авіація, корабельна артилерія по нам працювала, все, що у них було. До нас їх літаки 24/7 літали. Ворога перш за все не потрібно недооцінювати. Там також є дуже хороші спеціалісти. Зараз говорять про "чмонів", не потрібно так говорити. Таких людей не треба недооцінювати тому, що збереться 20 людей, які почнуть по нашим позиціям стріляти та можуть загинути наші спеціалісти. Коштом великої кількості людей росіяни війну виграють.

Мотивація продовжувати службу після полону

-Яка для вас мотивація продовжувати війну?

Це хлопці, які далі знаходяться в полоні. Я не можу ніяк залишити службу і жити звичайним життям знаючи, що мої хлопці знаходяться в полоні та інші хлопці гинуть на передовій. Не потрібно бути осторонь. Якщо багато людей відмовиться, то ми не будемо знати, де лінія розмежування. Потрібно допомагати.

-Кожен українець вважає, що "Азовці" - це герої. Ви вважаєте себе героєм?

Ні, ніколи не вважав. Я сам вважаю, що нічого такого не зробив. Кожен боєць зробив так само.

-Хто такий герой?

Я не знаю, не можу відповісти.

-Це людина, яка зі зброєю в руках боронить рідну землю. Герой – це ви.

Ні, я не герой.

-Громадську думку змінити я не можу. Щиро дякую вам за те, що ви робите, бажаю здоров’я, міці і зустріти той день, коли ми на рідні землі святкуватимемо перемогу. Дякую.