Ексклюзивне інтервʼю Марії Скиби з Олексієм Дмитрашківським, керівником Обʼєднаного пресцентру сил оборони Таврійського напрямку. Поговорили про заздрість росіян, контрнаступ Збройних Сил України, захист прифронтових міст та загальну ситуацію на фронті.

Відчуття від розбомбленої російської техніки

-Що ви відчуваєте сьогодні, коли бачите розбомблену українською армією російську техніку?

Чесно кажучи, маю задоволення. З цією технікою зустрічався на той період. Ми з колегами їздили знімали такі репортажі про звільнені міста, про евакуацію, коли це було.

-Чи багато ви бачили російської техніки загалом? Ви давно військовий?

Так, з 1991 року, але була певна перерва. Я був на пенсії 8 років по стану здоров’я, але коли розпочалася повномасштабне вторгнення, я відчув, що нікуди не виїду і не бачу себе ніде, окрім служби в армії. Саме тому доклав усіх зусиль і повернувся до збройних Сил. Техніки розбитої я бачив дуже багато і завжди це викликає захоплення у наших бійців. Особливо захоплююсь нашими піхотинцями, які в перших лавах зустрічають ворога і повірте, це складно не лише фізично, але і морально важко, коли ти лицем до лиця зустрічаєшся з ворогом. Або коли на тебе йде дуже багато військової техніки. Це мужні, справжні чоловіки, справжні захисники – я схиляю перед ними голову.

Ким найскладніше бути в армії зараз?

-Ви можете сказати, ким найскладніше бути в армії зараз? Це піхота?

Так. Це люди, які в першій лінії зустрічають ворога. Це люди, які зустрічають не лише ворога, а і його снаряди, авіацію. По військові тактиці спочатку йде авіація (накриває вогнем), потім йде артпідготовка, а потім техніка, в супроводі піхотинців. Піхотинці, які боронять наші рубежі, які знаходяться на позиціях – вони першими зустрічають все. Будь-який вид військ - дуже складно, завжди не просто, це завжди ризик життям. Це найцінніше, що є у людини.

Складно бути і розвідником, складно бути артилеристом. За що не візьмись – захист Батьківщини це складна професія.

Як зустрів 24 лютого?

-На час повномасштабного вторгнення ви не були в лавах ЗСУ. Як ви зустріли 24 лютого?

Чесно кажучи, я маю рідню в росії – рідного брата. 23 лютого я привітав його зі святом і запитав, чи буде війна. Чому запитав, бо маю батька, якому 84 роки і який проживає в Київській області і має проблеми зі здоров’ям. Я переживав за його моральний стан, фізичний. Він мені сказав: "Не переживай, нічого не буде. Максимум, що буде – це на сході". Я зі спокоєм ліг спати.

О 4 ранку мене розбудила дружина і сказала "Стріляють". Сказати, що я відчув якийсь страх або бажання зібрати сумки і тікати не було. Я зателефонував до своїх знайомих в Генеральний штаб, в Міністерство Оборони і запропонував свої послуги як прес-офіцера. На жаль, мене не взяли, бо я був звільнений за станом здоров’я. У мене є інвалідність. Перший час я залишався без справи – днів два чи три. Мені навіть порадили робити коктейлі Молотова, чим я власне і займався. Ми з сусідами зібралися і колотили ці коктейлі Молотова.

Після чого я потрапив у підрозділ ДФТГ, але на той час, на мою думку, це був сумбурний підрозділ, який не знав чим займатися і з ким комунікуювати. Для мене, як людини, що все життя прослужила в армії, було дивним. Я звернувся до адміністрації Бучанського району і запропонував свої послуги, як керівника прес-центру. Я всю окупацію займався висвітленням подій довкола Бучанського району. Виїжджали ми на евакуацію, зустрічали людей, допомагали, трохи волонтерили.

Коли почався процес деокупації, було дещо складніше тому, що доводилось виїжджати до людей, які пережили цю окупацію. Це було досить складно морально. Для людини, яка все життя в армії, це також складно. Приїжджаєш до людини, яка пережила всі негаразди, які могли статися з ними – дуже важко було спілкуватись. Всі очікували, що повернуться росіяни. Білі ганчірки, які в’язали росіяни на воротах помешкань людей підкреслювало, що вони обійшли будівлю. Не було жодного будинку, коли б вони не залізли і щось не поцупили. Ми збирали саме ці розповіді людей.

Яка історія вразила найбільше?

-Яка історія вас вразила найбільше?

Історія бабусі з села Михайлівка-Рубежівка, яка завела до нас свого пса, який мав дірку в горлі. Вона розповіла історію. Коли прийшли росіяни, її будинок вже був розбитий, сарай згорів. З будинку нічого не залишилось, але вона продовжувала там жити. Не знаю, чи зараз вона там живе. Вона привела пса і каже: “росіяни запитували мене, чи у мене щось є. Коли вони нічого не побачили, то вистрілив собаці у горло. Але вистрілив так, щоб не вбити собаку, а щоб вона мучилась". Бабусі почала кричати: “Що ви робите? Це єдине, що у мене є”. Тоді російський військовий зробив другий постріл і також поранив пса. Бабуся всю окупацію виходжувала цього пса.

Ми приїхали і бачили його, і всю ніжність цієї бабусі до собаки. Коли ми приїхали, то рани не загоїлись ще повністю, вони кровоточили. Собаку звали Лаккі (щасливчик). Бабуся готувала їсти просто на дворі. Там була морква і картопля, нічого більше. Коли ми виїжджали, то нам волонтери дали досить велику кількість м’яса і я завіз цій бабусі. Вона сказала, що обов’язково поділиться з собакою.

Таких історій було дуже багато. Люди з Києва тікали від війни у Бородянку.

-Всі вважали, що за великими містами буде безпечніше.

Вони місяць прожили в підвалі і як це було тяжко. Як ті росіяни зайшли в той підвал. Як вони ховали дітей і дивани, бо діти були 13 років. Вони переживали, щоб не зґвалтували росіяни, бо бачили, що відбувається. Розповідали історії про те, що заїжджаючи в населений пункт Бородянка, вийшла людина блаженна – він не розумів, що це військові і є небезпека. Він просто йшов і махав росіянам. Вони в нього вистрілили з танку. Таких історій дуже багато і вони всі вражаючі. Свідчення цих людей має бути для суду.

Реакція на події брата Дмитрашківського з росії

-Про ці історії ви розповідали своїм рідним чи брату в росії?

Він дуже боїться. Зараз я з ним взагалі не спілкуюся. На те є свої причини, але він боїться. Я йому в перші дні війни скидав, що авіація бомбить мирне населення, що танками стріляють по людях. Я показував йому відео, що це війна, а не "спеціальна військова операція". Він не вірив. Щобільше, він боявся. Він писав, що йому не це треба показувати.

Чи змінилися росіяни з 2014?

-2014 року ви були речником АТО. Я шукала звернення до українців і багато чого зараз переглядають люди. Ваші слова: "Блокпост з п’яними козачками, наші українці туди під’їхали, пере вантажили боєприпаси, бо ті не могли діяти і використали в потрібних умовах". Це все історії, які перетинаються зараз, чи ні?

Історії, про які ви говорите – це історії із життя. Про «козачків» цю історію мені дали партизани, які партизанили на Донеччині. Це правдива історія. Єдине, що правдиве – це постріли над головами. Блокпост був знищений, але про це не можна було говорити, бо у нас був "Мінськ-1".
Із сьогоденням перетинається дуже багато, але з’явилося більше такої "стервозності" в діях росіян. Те відношення, до мирного населення, яке відбувається - іншого слова тут не підбереш. Врешті ген алкоголізму в росії – це їх національний ген. Якщо в українців – це ген переможців з’явився з початку повномасштабного вторгнення, то в росіянину треба випити. Про це свідчать всі. Ще додався ген наркоманії.

Відома 200-та бригада морських піхотинців, які сваволили в районі Харківщини, яка була знищена 127 бригадою. Я вважаю, що це легендарна бригада і командир їхній дуже мужній. Вони знищили цю бригаду морських піхотинців – це еліта, це люди, які не готуються за два тижні. Не можна порівнювати морського піхотинця, і ТРОшніка, який має легке озброєння. Він не має важкої техніки. Відповідно це люди, які на ентузіазмі, на своєму умінні і бажанні знищити ворога - знищили цей підрозділ. Коли вони зайшли, то виявили досить велику кількість наркотичних засобів. Люди, які потрапили у полон розповідали, що вони вживали дуже велику кількість наркотиків.

Також був окремий підрозділ, який був створений із мобілізованих (Донецької і Луганської області), які займалися обслуговуванням даного підрозділу. Вони їм прали, копали окопи, охороняли їх, вони над ними знущалися.

Чому росіяни такі жорстокі?

-У вас є якесь пояснення, чому росіяни є такими жорстокими, чому вони діють таким чином? Це вплив Кремля?

На мою думку, це просто людська заздрість. Вони не можуть пережити.. Коли почалася деокупація, ми їздили по селах і люди розповідали, що "буряти" заходять в село і питають, "що це за населений пункт?". Їм кажуть – село таке-то. Вони кажуть: "Яке село? Тут асфальт!". Для них це диковинка. Навіть розповідали, що знімали плазму, а через два дні повертались і міняли на яйця. Ціна телевізора – вісім яєць. Тобто вони не розуміли цінності речей. Вони просто цупили все, що могли. Пральні машинки це взагалі такий мем. Крім правильних машин крали телевізори, труси, все, що завгодно. Напевно, у них такої можливості немає (купувати, - ред..).

Знаючи родичів, які живуть у Москві – не скажеш, що вони бідні люди. Але 200 км від Москви – це зруби, це відсутність газу, води. Там люди живуть дуже бідно. Не дивно, що вони виривали унітази і грузили в автомобілі. Бурят запитав у жінки, що це – а вона пояснила, що це унітаз. Він вирвав і побіг, бо думав, що він працює автономно. Він не розумів, що треба мати відповідні комунікації. Педагогічна запущеність – один, людська заздрість – два. Це основне, що рухає цими недолугими росіянами.

Чи було розуміння про кількість техніки у росіян?

-На початок повномасштабного вторгнення у вас було розуміння, скільки взагалі техніки у росіян і скільки нам потрібно нашої сили, щоб їх здолати? Скільки може тривати війна?

На початку це була не паніка, це було розуміння, що росіяни мають в тричі, а подеколи і більше по деяким аспектам і техніки, і особового складу. Цей міф про "аналогов нет" все-таки зробив свій внесок у мій світогляд. Я дуже переживав, що ми не зможемо впоратись з цією ордою. Але коли почалось звільнення Київщини, мене охопила така ейфорія, що ми можемо.
Коли ми поїхали в Дмитрівку, де стояла колона техніки знищена бійцем ТРО, який вперше взяв РПГ в руки. Він зробив 27 пострілів, з них 24 потрапив у ціль. Він звичайний айтішник. Він не військовий, не проходив курси навчань – просто людина знаючи з комп’ютерних ігор як це має працювати, але вразив 24 цілі. Це були і танки, і БМП, і техніка, що перевозила особовий склад. Таких прикладів дуже багато.

Ці переживання відійшли на інший план. Я починав думати, що це треба документувати, збирати хроніка. В моєму розумінні хроніка – це те, що знято бійцем. Для мене це унікальні кадри, коли боєць дістає телефон (коли може) і знімає. Це те, що немає ціни. Це для документалістики дуже важливо і просто для хроніки. Жоден журналіст не зможе цього зробити. Ми на сьогодні вже маємо такі відео і ми їх долучаємо у до наших сюжетів, і до документальних фільмів.

Де росіянам зараз найскладніше?

-ЗСУ знищують ворогів. Ми знаємо за даними Генштабу, скільки ми знищуємо військових, техніки, але це потужна машина і маємо не недооцінювати ворога. Зараз наші воїни на передовій відбивають близько 100 атак за добу. Де зараз ворогу зараз найскладніше?

Основною задачею ворога на сьогодні все таки вийти на адміністративні кордони Донецької і Луганської області. Ворог докладає всіх зусиль для того, щоб виконати поставлене завдання перед їхнім Верховним головнокомандувачем. Найгарячіші токи – це Бахмут, Вугледар, Донецька область. Не можна сказати, що інші – не важливі. Ми не можемо допустити, щоб ворог просувався тому, що немає такого що це нам не вигідно географічно чи стратегічно. Це наша земля і ми не просимо, а відстоюємо своє.

Бахмутський і Соледарський напрямки – це стратегічні міста, які дуже важливі для ворога. Вони кидають туди безліч людей, які просто гинуть. Немає жодної логіки. Міф про «другу армію світу». Постає питання, чи це не друга армія після індійських племен, що зі списами бігали. Вони йдуть, але люди йдуть на смерть.

Ситуація в Авдіївці

-Що зараз в Авдіївці?

В Авдіївці щодня відбувають бойові, штурмові дії. Ворог продовжує атакувати, але вже того ентузіазму, що був тиждень назад, немає. Ворог великими силами, з новими підрозділами ринувся у бій, втратив дуже багато людського ресурсу, техніки. На сьогодні для них важливо відновити ці сили. Якщо брати обстріли, які були місяць назад, то це було 650 обстрілів за день. 650 разів обстірляли позицію, населений пункт і тому подібне. То на сьогодні це 100-150. Відповідно відчувається деякий певний голод в поставці боєприпасів. Про це і говорить Пригожин, терорист Гіркін, який розповідає про те, що в росії голод пороху ( у них не вистачає пороху для виготовлення боєприпасів). Такі аспекти приводять до того, що виникають конфлікти між бійцями Пригожина, так і збройних сил – вони відбирають боєприпаси для того, щоб атакувати.

Останні заяви Пригожина, що ніяких скандалів у них не існує, все гаразд, хоча ми бачимо, що і політично Пригожин готує собі якусь платформу і в бойових діях просування великого немає. Хоча подається наверх ці здобутки і перемоги.

Снарядний голод в рф

-Яким чином можна з їхнього боку продовжувати цей наступ? Що вони можуть ще використати?

Вони використовують ракети, вони використовують авіацію. Авіація останнім часом дуже активно почала працювати. Певні складності в цьому є, бо авіація дуже небезпечна. Ми ж розуміємо, що літак може атакувати позицію не прямо находячись над нею. Дістати його засобами ППО не так просто. Якщо буде вчасно надана допомога заходу, і ми будемо мати всі засоби, які нам обіцяні, то найближчим часом ми зможемо контрнаступати і вражати ворога на досить далеких відстанях.

Україна може скоро контрнаступати

-Нещодавно ви коментували те, що на Вугледарському напрямку почали використовувати запалюючі снаряди, які є небезпечними для наших військових і для місцевих мешканців.

Це білий фосфор, який неможливо загасити. Також крім білого фосфору застосовують боєприпаси К-51. Це хлорпікрин – граната до якої підкріплений пакет з хлорпікрином. Коли вибухає, то люди відчувають нудоту, рвоту, сльози течуть, ніби опіки на обличчі. Потрібно застосовувати протигази, щоб цим не дихати. Вони застосовують це все частіше. В один день було скинути десь близько 30 таких боєприпасів по позиціях.

Білий фосфор – це заборонена Віденською конференцією боєприпаси, який вони застосовують, як правило, вночі. Наші військові це документують. Є відповідне відео, де підрозділ ТРО був обстріляний цими набоями. Українських військовий не може зупинити білий фосфор, ні хлорпікрин. Скоро буде контрнаступ.

-Розкажіть про скоро.

Давайте дочекаємось.

-Все залежить від зброї, яка буде нам постачатися, чи ви можете нам назвати інші фактори?

Основним стримуючим фактором на сьогодні є постачання обіцяної техніки, озброєння і боєприпасів.

Україна вже працює у Маріуполі

-Якщо я вірно розумію, ви відповідаєте за Маріуполь?

Так.

-Яким чином ми можемо там діяти, чи не можемо?

Ми вже там працюємо. Це працюють як загони спеціально навчені, це люди, які проживають в Маріуполі. Вони дуже допомагають. Ми маємо інформацію ві них, де накопичені війська, де знаходяться склади боєприпасів, де скупчення техніки. Ми володіємо цією інформацією і ворог це вже відчув. "Бавовна", яка відбулася в Маріуполі викликала дуже велику паніку у ворога. Він вирішив шукати інші позиції, що далі від Маріуполя для того, щоб якось зберегти якусь кількість боєприпасів, для того, щоб було чим воювати. Але виснаження військ відчувається, мотивації у них ніякої немає. Мобілізовані, які привезені – не навчені. Того часу, який був використаний на полігоні, мало. Бійці мають купити самі собі форму, медичні засоби і решта інших питань. Якщо видають гвинтівки Мосіна, які дореволюційні – каже про дуже низьку забезпеченість.

Натомість в Маріуполі ця пропаганда, про яку кажуть, не відбувається навіть близько. В росії немає грошей на своїх людей. Для того, щоб робити якісь ремонти, будівництва для того, що вони знищили треба гроші. Це помийна яма, якою займаються пропагандисти Соловйова, Симоньян і так далі. Там нічого цього не відбувається.

-Рух спротиву став дуже активним. Яка кількість цих людей, які працюють?

Для усього свій час.

Хто воює з боку росіян?

-Про полонених росіян. Рік тому вони вірили пропаганді. Що зараз їм обіцяють?

У більшості люди, які попадають на передову це люди, які мають проблеми з кредитами, це люди, які мають низький соціальний статус. Їх найлегше заманити, бо їм пообіцяють якусь зарплату, пообіцяють короткий термін перебування, після чого вони отримають всі блага. Це як камікадзе, яким обіцяють рай на тому світі. Так і вони, але потрапляючи сюди вони розуміють, що це не те, що їм обіцяли. Відношення починаючи від командирів закінчуючи "кадирівцями"жахливе. Вони ґвалтують цих мобілізованих. Російські блогери, які повідомляють про те, що "вони з вас чоловіків зробили". Виявляється для того, щоб стати чоловіком, вас мають зґвалтувати. Нічого нового більше не відбувається. Люди заманюють грошима, всякою дурнею, яка не працює. Дуже багато тікає, відмовляється.

Морально-психологічний стан дуже низький. Якщо взяти 155 бригаду морської піхоти, де командир знаходиться в Ростові за відмову виконувати бойове розпорядження. Це не перший командир, а вже третій. Це говорить про стан морального духу в цьому підрозділі. 40 бригада взагалі перестала існувати, бо про неї перестали вести мову взагалі.

Зараз знову з’явилась 200-та бригада і 136. 136 вже понесла досить сильні втрати в живій силі і техніці. Вон не мають активного бажання наступати. З’явилась інформація, що деякі написали рапорти, що готові відсидіти у в’язниці, аби не йти на смерть.

Ситуація на Запорізькому напрямку: Мелітополь

-Як рух спротиву спілкується з російськими окупантами. Дуже наглядний прикладом є Мелітополь.Там дуже активно діють наші групи. Що відбувається на Запорізькому напрямі?

Там продовжується насильство щодо людей. Їх примушують отримувати громадянство російське, примушують співпрацювати. Дуже бояться того, що люди користаються гаджетами. Дуже часто перевіряють гаджети, перевіряють, з ким спілкуються люди. Вони розуміють, що їх зливають звідусіль. Нещодавно стало відомо, що в місто Ялту заїхало 1000 осіб, як розмістили на одній з баз відпочинку. Але для того, щоб це не було відомо для загалу, було виставлено блок пости. Їм заборонено спілкуватися людям між собою, не дають можливості телефонувати. Забирають в них телефони. Вони намагаються приховати присутність цією тисячі людей. Але ми вже про це знаємо, ми контролюємо ситуацію. Хай бояться тої сили, яка їх скоро дуже знищить.

Логістика росіян: Чи вдається зберігати ланцюжок?

-Кажуть, що ця війна, це війна логістики, війна утримання доставки цих боєприпасів і війна часу. Зараз потрібно все робити швидко. Як у них з логістикою, чи вдається зберігати цей ланцюжок?

Сама логістика, яка на сьогоднішній день дещо пошкоджена завдяки нашим підрозділам, які працюють на окупованих територіях, досить ускладнена. У них немає можливість розташовувати склади десь ближче, до позицій. У зв’язку з «бавовною», яка відбувається у Мелітополі, Маріуполі, Бердянську, вони вимушені подалі переносити свої склади для того, щоб не були вражені артилерією України. Нещодавно одна з атак, за підтримки військової техніки, почалася о 8 годині ранку. Виїхало два танки, відпрацювали свій боєкомплект, і назад вони могли повернутися за 5 годин. Це каже про те, що у ворога не все гаразд з логістикою.

Чим далі ворог буде намагатися з нами воювати, тим більше він буде втрачати логістичні можливості. Це будуть знищуватись склади.Я б сказав, це стратегічно важливо. Чим більше ми знищуємо складів, тим важче їм вчасно і в тій кількості, яка потрібна, доставляти боєприпаси.

Шантаж Запорізькою АЕС: як довго це триватиме?

-Запорізька АЕС – це один з методів шантажу рф. Наскільки вони готові нас цим лякати і наскільки це дієво?

Це країна-терорист. Ті заходи, які вони роблять підтверджують це. Вони отримали відмові від тих працівників, які були на АЕС. Вони відмовились співпрацювати з росіянами, і рф привезла своїх працівників. Фах цих працівників і досвід роботи взагалі відсутній. Це дуже небезпечно, бо може призвести до катастрофи.Останні обстріли, які були в Запоріжжі в районі АЕС призвели до того, що всі енергоблоки були відімкнені. Були запущені дизелі, їх там 18 штук. Це тільки давало можливість вберегти цю станцію від вибуху. Це дуже небезпечно, коли електростанція працює і не має можливості віддавати електрику, яку виробляє. Яка країна, такі і міри, які вона застосовує. Я не розумію, як це їм може допомогти. Якщо станеться непоправне, то жоден з них звідти вийти не зможе.

Загрози з Азовського моря

-Щодо загроз з моря, наскільки це зараз є небезпечним? Чи навчились ми контролювати ці атаки і збивати ракети?

Та кількість кораблів, які були знищені – живий приклад. Без підтримки Заходу ми не зможемо тримати їх в страхові. Для того, щоб вони боялись підходити ближче і навіть не думали про спроби атакувати з моря, для цього потрібні відповідні засоби, які вражають на відстані 150-200 кілометрів. Тоді це буде мати свій зиск і результат.

Захист прифронтових територій

-Стосовно ще одного міста, яке зараз багато де в стрічках новинних – Вовчанськ, що під Харковом. Там окупанти кидають на місцевих жителів багато боєприпасів на місцевих жителів. Наскільки ми можемо захистити прифронтові містечка?

В першу чергу в прифронтових містах люди мають зрозуміти одне – своєю присутністю вони наражають на небезпеку наших воїнів. Вони дещо утискають їхні можливості працювати в повну силу. Наші військові коли знають, що там знаходяться мирні люди, зовсім по-іншому будуть свою стратегію і тактику ведення бойових дій. Друге питання, коли ворог обстрілює ці населені пункти і вражає будівлі і гинуть люди – це також дуже важливо. Необхідно переконувати цих людей евакуюватися.

Нещодавно ми з моїми колегами були 500-700 метрів до позицій росіян. Це районний центр, в якому проживало свого часу близько 30 000 людей, зараз десь 200-250 людей. З них 80% проживають в підвалі. Це люди 60+, тобто пенсіонери. Вони мають цукровий діабет, з іншими захворюваннями. Просто уявіть підвал, де живе 40 людей. А там ще є люди з хворобами, медицина туди не доїжджає. Військові привозять їм їжу та пальне, священники, які привозять їжу і моляться разом з ними. На запитання: "Чому ви не хочете переїжджати звідси?", вони відповідають "я отримую 2000 пенсії". Хоча за рік люди з підвалу не виходили і 2000 гривень у них просто не було де потрапити. Діти є, чому ви не їдете до своїх дітей? Їх діти виїхали в росію, мене туди не пустять. Вони не хочуть бути тягарем.

Користуючись нагодою хочу звернутися до дітей, чиї батьки залишились там. Це ваші батьки і це ваш обов’язок подбати про їх життя та здоров'я. Знайдіть слова, переконайте ваших батьків. Не вихід жити в підвалі, там немає ніяких умов і санітарії. Вони живуть разом зі щурами, псами і котами. Будь ласка, заберіть своїх батьків, хай вони доживають вік разом з вами.

До серпня від російської армії залишаться дрібні залишки

-До квітня Путін обіцяв захопити Донеччину і Луганщину, масштабний наступ російської армії. Як ви це сприймаєте?

Я б пообіцяв Путіну, що до кінця серпня з його армії залишуються дрібні залишки.говорити і обіцяти – не означає одружитися.

-Наші військові кажуть, що наступ триває постійно. Цей наступ – просто слова?

Це все моменти інформаційної війни, російської пропаганди, яка намагається переконати своїх лопухів, які слухають Путіна, Лаврова і інших подібних в тому, що вони мають певний успіх. "Три дні Київ візьмемо" було, там само до кінця квітня Донецька область "буде взята".

Звільнення Донеччини та Луганщини

-Як ви бачите звільнення Донеччини та Луганщини?

На Херсонщині був найкращий варіант. Для кого це буде найкращий варіант – це зібрати валізи, сісти в потяги на човни – найкращий варіант. Знищення буде повним, аби більше не було навіть бажання про те, що потрібно знову пробувати наступати.

-Яким ви бачите день Перемоги?

Сонячним.

-Як сьогодні?

Ще більше сонячним. У мене колись дідусь воював, але він ніколи не розповідав про війну. Він завжди казав, що немає про що розповідати. Але коли був День Перемоги на 9 травня, я прийшов його привітати. Кажу: "Діду, так все таки, День Перемоги, що це таке?". Він каже, що: "Пили спирт з кружок і стріляли з автоматів". Дід мів мав гарну освіту і пропрацював директором заводу і мав би якось пояснити. Тема війни була табу.

Серії про бригади ТРО

-Ви зараз фільмуєте про стрічки, кіно про війну, документальне кіно. Розкажіть про стрічку, над якою ви працюєте зараз?

Для мене історія, яка твориться сьогодні не може бути документована через рік, через два, через п’ять років. Для мене документалістика це про зараз і сьогодні. Неможливо передати ту емоцію, історію через рік. Документалістика не може бути постановочною. Я казав про те, що дуже важлива ця хроніка і потрібно прямо зараз їздити і робити це. Такі унікальні рент віст, як Сили територіальної оборони, який створений був за шалено короткий час – взагалі скажена історія про яку треба розповідати. Саме тому ми вирішили створити низку серій про бригади ТРО.

Ми презентували нашу ідею командувачу ТРО генерал-майору Ігорю Танцюрі, йому ця ідея сподобалась. Більше того, ця історія сподобалась командирам бригад. Окремі слова вдячності хотів би сказати Роману Грищенку – це легендарний командир 127 бригади, який просто підтримав нас. До складу моєї групи входять Ахтем Сеітаблаєв, Олексій Тритенко, Олег Каціон, Павло Неугодов, Андрій Ковтун. Це люди, які воювали не дивлячись на свій статус. Ахтем Сеітаблаєв з першого дня війни знаходився в Миколаївській області зі зброєю в руках, в одному окопі боронили нашу Україну. Андрій Ковтун місяць назад повернувся з передової. Кожна людина, яка у мене зараз в підрозділі – не якісь там простий пересічний громадянин. Це люди, які мають бойовий досвід і розуміють про що вони кажуть.

Сьогодні виходить наша перша серія. Це фільм про 114 бригаду, наступною буде 107 бригада. Так буде з кожною бригадою. Ця історія буде не тільки для бригад, а і для людей і школярів. Студенти інституту культури це сподобалось. Хлопці сиділи і витирали сльози. Хлопці сказали, що це мають примусово показувати у школах.

Ця вся історія показана через обличчя людей. Це їх історія. Через особисті розповіді кожного з військовослужбовців бригади ми створили такий фільм.