Біль і надія. Ці два почуття напевно найчастіше змінюють одне одного з 24 лютого минулого року. Зараз  життя ДО вторгнення уже важко і пригадати, воно виглядає як безтурботне дитинство, в яке неможливо повернутися. Ми звикли до постійних тривог, перестали боятися, що знову "підуть на Київ". І це звикання насправді лякає, адже це не нормально не боятися, що в твій дім прилетить ракета, не нормально звикати, що смерть постійно десь поряд, не нормально бачити стільки болю навколо.  Війна нас усіх змінила. Та хоч вона забрала у кожного з нас частинку його душі, як нація ми стали сильнішими.  

Народження сильної нації

Коли росіяни зсували свою техніку до наших кордонів ніхто не вірив, що ми вистоїмо. Західні розвідки прогнозували, що у разі вторгнення Київ паде за кілька тижнів. Тоді українці вперше вразили всіх – і друзів, і ворогів. Наші ЗСУ і наші цивільні проявили таку хоробрість, таку люту готовність захищати рідну землю, що це розбило всі плани бліцкригу.

Я не можу розбирати воєнні операції, нехай це залишиться військовим аналітикам. Я нагадаю лише, який шалений опір продемонстрували цивільні українці. Буквально за кілька днів добровольці організувались у територіальну оборону, перекрили всю країну, усі в’їзди і виїзди навіть до найменшого населеного пункту були закриті блокпостами. Уже тільки це не давало жодного шансу ворожим ДРГ пересуватись країною. Люди, озброєні одними жовто-блакитними прапорами, перекривали дорогу колонам ворожої техніки і йшли з голими руками на танки.

Сьогодні росіяни, щоб хоч якось виправдати свої провали, з усіх чайників кричать, що вони воюють з "інфраструктурою НАТО". Дійсно, зараз нам багато допомагає Захід. Але особисто я переконаний, що рішення про військову підтримку України, а не одну "гуманітарку" і "висловлювання занепокоєння" було прийнято саме після того, як ми відбили напад на Київ.

Саме тоді нинішні партнери побачили, що ми згуртовані, незламні і реально здатні протистояти ворожій навалі, адже готові відбиватись хоч би сокирами й камінням.

Дуже довго нам нав’язували комплекс меншовартості, що ми "менший брат", ні на що не здатні, слабкі, завжди від когось залежні. Ми ж довели всьому світові і передусім самим собі, що ми сильні і більше ніхто не змусить нас відчувати себе в чомусь гіршими за інших.

Ми почали переосмислювати свою історію. Стали краще розуміти своїх предків, відчувати той біль, який вони пережили під час Голодомору, і ту звитягу, яку проявляли під час Визвольних змагань. І нам ще багато треба пригадати з того, що намагались викреслити з нашої історії.

Кожен з нас волонтер

Страх здатен сковувати людей, робити апатичними та безпомічними. Українці ж показали, що не хочуть боятися і не хочуть сидіти склавши руки. Свій страх і ненависть люди почали конвертувати в допомогу армії, допомогу опору – хто, де і чим може.

Напевно, дуже складно знайти людину, яка хоч би якось не була залучена до волонтерства. Адже навіть віддати старі речі для плетіння маскувальних сіток, зібрати консервні бляшанки для окопних свічок чи пусті банки для консервації на фронт, перевести хоча б кілька гривень для ЗСУ  – це уже допомога.

Хтось весь свій час присвячує збору необхідних речей на фронт, хтось приймає переселенців, хтось допомагає сиротам, а хтось беззахисним літнім людям. Хтось ремонтує автівки на передову, хтось виготовляє "буржуйки", а хтось працює на звичайній роботі, платить податки і донатить. Кожен робить свій вклад в Перемогу, де може. Навіть маленька корисна справа – значно  краще, ніж тремтіти від страху.

Адаптація і гнучкість

Отримавши розгром за розгромом на полі бою, окупанти вирішили воювати з цивільними  населенням. Вони думали, що можуть зламати опір і змусити людей почати тиснути на владу, щоб сісти за стіл переговорів. І це була їх друга фатальна помилка.

Сотні ракет і шахедів, десятки спланованих і скоригованих атак навіть не змогли зламати нашу енергосистему, не кажучи вже про те, щоб послабити опір. Коли вони почали бити по енергооб’єктах, всі готувалися до найгіршого – відкривались пункти незламності, підприємці і люди купували генератори, запасались ліхтариками і свічками, продуктами тривалого зберігання, радіоприймачами, шукали будинки в селах, де є пічки і колодязі. Домовлялись, як давати знати рідним, що все добре, якщо не буде ніякого зв’язку.

Ми були готові до того, що доведеться можливо навіть тижнями жити без електроенергії, водопостачання та опалення. Ми знали, що треба протриматись зиму і впевнений, ми вистояли б. Але "воїни світла" цього не допустили. Наші енергетики і комунальники в холод, під загрозами обстрілів за кілька годин відновлювали електропостачання і всі інші комунікації, вони проявили таку самовідданість і такий професіоналізм, що стали національними героями. 

Магазини, аптеки, поштові відділення, банки і вся необхідна для людей інфраструктура дуже швидко адаптувалась та навчилися працювали в умовах відключення світла. В супермаркетах, на заправках, на вокзалах, скрізь можна було підзарядити гаджети. Кафе ставали центрами роздачі інтернету. Люди придумували лайфхаки, як розігріти чи зберегти їжу теплою, як запустити інтернет без електроенергії, щоб навіть без світла мати змогу працювати віддалено. Загарбники хотіли зламати наш опір, а в результати зробили нашу інфраструктуру навіть більш стійкою, ніж вона була, а нас ще більше винахідливими.

Жити щосекунди

Усім нам хочеться, щоб війна закінчилася "ще вчора". Усі стомились і всім важко. У когось війна забрала рідних, хтось переживає за близьких на фронті чи окупованих територіях, хтось тужить, від розлуки з тими, хто закордоном чи просто далеко. Не стало легше читати новини і відчувати біль тих, кому не пощастило і в їхній дім прилетіло. Болячи знати, що обриваються життя наших захисників, бачити, як їх проводжають в останню дорогу, та розуміти, що когось рідні навіть не знають чи зможуть поховати, бо їх так і не знайшли. 

Поки війна не закінчиться не буде нормального життя ні в кого. Не буде безтурботного планування відпусток, поїздок на море чи в гори, купівлі новинок техніки чи модного одягу. Не можна це спокійно зробити знаючи, що прямо зараз десь летять снаряди чи ракети. 

Та впевненість у ЗСУ та наших силах не зменшилась. Згідно останніх досліджень, на запитання "Чи вірите ви в перемогу України у війні проти росії?" 71% українців відповіли "так", і 21% – "скоріше так". Українці продовжують вірити в Перемогу, питання лише в тому, коли вона настане.

А цього не знає ніхто, це можуть бути місяці, а можуть бути і роки.  Але життя все ж іде, і ми вчимося  його відчувати і цінувати – тут і зараз. Воно у посмішці людини, якій ти допоміг вийти з транспорту, у вдячності військових, яким зібрали на новий дрон та передали домашню випічку, в розчуленій бабусі, який ти привіз продукти, у сміху дитини, яка грається на дитячому майданчику, бо на вулиці тепло і зараз тихо.

Завдяки ЗСУ ми маємо майбутнє. І я впевнений, що скоро ми зможемо не тільки згадувати своє життя ДО вторгнення, але і планувати яким воно буде ПІСЛЯ закінчення війни та нашої Перемоги.

Олександр Колесніков, експерт з соціальних питань